“На сторожі коло їх поставлю слово” (круглий стіл до Дня української писемності та мови)
“Народ, що створив своє письменство, народ-творець, не може бути сирою етнографічною масою: він прокидається вже до свідомого життя і письменство стає йому за ту зірницю, що близьке світло сонця звістує” – роль слова у житті нації охарактеризував історик, основоположник літературознавства в Україні Сергій Єфремов. “Мова – це не тільки простий символ розуміння, вона витворюється в певній культурі, в певній традиції… Мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого я… Поки живе мова – житиме й народ, яко національність”, – стверджував мовознавець, історик української мови, церковний ієрарх Іван Огієнко (митрополит Іларіон).
До Дня української писемності та мови 10 листопада на філологічному факультеті відбувся круглий стіл “На сторожі коло їх поставлю слово”. Про самобутність української мови, писемних пам’яток, про поступове, але відповідальне зростання національного самоусвідомлення українців як нації та наслідки заборон української мови, зокрема Емського указу (140-ліття якого виповнилося цього року), а також про сучасний стан мовної політики в Україні розмовляли викладачі й студенти Університету.
Богдан Сокіл, доцент кафедри українського прикладного мовознавства охарактеризував історію українського лінгвоциду, розкрив специфіку царських заборон, а також сприйняття указів на сторінках періодики української та європейської спільноти. Завдяки М. Драгоманову у європейських країнах 1903 р. довідалися про нищення української мови та дію антиукраїнських указів, зазначив доповідач. Звернув увагу Б. Сокіл на ліберальні публікації й захист українців у тогочасній російській пресі, зокрема у часописі “Наша жизнь”. У Галичині Емський указ порівнювали з законом 1867 року – про введення у галицьких школах для викладання польської мови, додав у кінці виступу мовознавець.
Віки самобутньої історії писемної традиції українців і заборони української мови зміцнили вияв ідентичності українського народу, а також загартували у багатовіковій боротьбі з зовнішнім агресором, наголосив у доповіді Василь Кметь, директор Наукової бібліотеки Університету, доцент кафедри давньої історії України та архівознавства. Історик проаналізував палеографічні теорії кінця XIX ст., звернув увагу на виокремлення саме українського письма у дослідженнях Івана Каманіна, наголосив, що у пам’ятках давнього українського письменства можна віднайти неспростовні докази справжньої самобутності українців. Цінні рукописні та друковані пам’ятки з книгозбірні Наукової бібліотеки стали ілюстрацією розповіді вченого про історію української мови – рукописна редакція ІІІ Литовського статуту (1588 р.), “Палінодія” архімандрита Києво-Печерської Лаври Захарії (Копистенського), книга Олени Пчілки “Украинский народный орнамент. Вишивки, ткани, писанки” (друге видання – 1879 р.), альманах “Вік” (1902 р.) – твори українських письменників (добірка, присвячена 100-літтю “Енеїди” І. Котляревського, надруковані російськими літерами з дотриманням української фонетики), україномовне “Святе Письмо” 1905 року – символічний початок “післяемського” періоду. Мова – це форма нашого буття, зазначив В. Кметь, саме тому боротьба з українською писемністю, численні заборони північно-східного сусіда, нищення цивілізаційних кордонів самоусвідомлення нації, були жорстокими, а водночас нетривалими. Писемна традиція є важливим маркером зрілості суспільства. А найкращою формою збереження пам’яті про трагічні дати, на зразок річниці Емського указу, дослідник вважає реалізацію “ювілейних” проектів видань чи створення електронних ресурсів для популяризації та утвердженні у світовому інформаційному просторі українського слова.
Про сучасний стан мовної політики в Україні, про функціонування української мови у різних сферах суспільного життя, про захист мови в інформаційному просторі розповіла Мар’яна Салецька, аспірантка кафедри загального мовознавства.
В обговоренні учасники зосередили увагу на різних аспектах сучасних досліджень історії української мови та писемності. Лариса Боднар, професор кафедри української літератури імені академіка М. Возняка, відзначила необхідність чіткішого термінологічного й фактичного розрізнення давньоукраїнської та давньобілоруської традицій. Флорій Бацевич, професор кафедри загального мовознавства, відзначив потребу зберігати традицію й культуру усного мовлення як основу національної писемності. На думку вченого, відсутність риторики щоденного спілкування у сучасних навчальних програмах призводить до знецінення мовної культури серед молоді.
“Без вини і без потреби засудженого – українського слова – не згадав, не помилував ніхто… українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам”, – констатував Іван Франко (зі статті “Сухий пень”, 1905 р.). Захист рідної мови залежить від кожної особистості. Мова – важлива складова самоідентифікації особистості та консолідації нації. Виявом усвідомлення цієї важливої місії мови є відзначення з 1997 року в Україні Дня української писемності та мови. Не лише генетична пам’ять, мовне виховання, рівень мовної свідомості та знань визначають буття мови у соціокультурному просторі, а й існування писемних пам’яток, з яких починаємо відлік історії літературної мови, а отже – грамотності, книжності, освіченості самого народу. Такий міждисциплінарний науковий діалог є надзвичайно корисним, адже дає можливість не тільки заглибитися у багатовікове коріння власної самобутності, а й визначити перспективи існування й розвитку української мови, підсумував зустріч Святослав Пилипчук, декан філологічного факультету.
Ірина Кметь