Дивен світ Андрія Скоця (з нагоди 100-річного ювілею)

30 серпня 2026 року минуло 100 років від дня народження Скоця Андрія Івановича (народився 30.08.1926 в с. Нове Село Підволочиського району на Тернопільщині – помер 6.04.2019 в м. Львові) – літературознавця-україніста, шевченкознавця, франкознавця, педагога, златоуста-ритора, одного з улюблених викладачів багатьох поколінь студентів україністичного відділення  філологічного факультету Львівського державного (з 1999 р. – національного) університету імені Івана Франка і просто напрочуд імпозантного чоловіка, від елегантності якого не одна жінка втрачала голову.

Згадаймо трохи фактів із життєпису. У 1942–1943 рр. Андрій Скоць навчався в Торговельній школі в Збаражі: вочевидь, батьки бачили його майбутнім успішним комерсантом, але тривала затяжна, найбільш кровопролитна війна в історії людської цивілізації – і життя повилося зовсім за іншим сюжетом…

1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. 1953–1955 рр. працював учителем в рідному селі. З 1955 року – у Львівському університеті: 1958 р. закінчив аспірантуру, 1968 р. захистив кандидатську дисертацію на тему  «Філософські поеми Івана Франка («Смерть Каїна», «Мойсей»)»), 1958–1980 рр. – викладач, з 1980 – доцент, а з 2007 – професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського університету. Ще одна цікава сторінка біографії: у 1991–1993 рр. викладав в університеті та в католицькому університеті в м. Любліні (Республіка Польща). Член НТШ (з 2000 р.). Лауреат Міжнародної літературної премії Воляників-Швабінських (2004, м. Нью-Йорк, США).

Варто згадати про один важливий момент життєвої долі вченого: здебільшого в довідкових біограмах Андрія Скоця дата народження – 1927 рік (скажімо, в «Енциклопедії Львівського університету»). Як відомо, до участі у Другій світовій війні в Радянському Союзі мобілізували здебільшого тих, що народилися до 1926 р. Батько, щоби запобігти мобілізації сина, завдяки зв’язкам, зумів підробити паспорт, у якому дата була зміщена на один рік. Саме тому у всіх некрологах помилково писали, що Андрій Іванович відійшов у засвіти на 92-му році життя…

Андрій Скоць залишив чималий науковий спадок – понад 200 наукових і публіцистичних праць про Івана Вишенського, Григорія Сковороду, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Івана Франка, Миколу Бажана, із проблем методики викладання української літератури; був співавтором (зокрема у співпраці з професором Іваном Денисюком) 3-ох підручників із української літератури для шкіл України з польською мовою навчання.

Науковець дбав, аби встигнути головні творчі напрацювання укласти й видати у книжковому форматі. Тож вчасно вийшли у світ його книги: «Поеми Івана Франка» (Львів, 2002), «Шевченкознавчі студії: декалог» (Львів, 2006), «Щоб слово пламенем взялось»: Поетичний світ Тараса Шевченка: монографія» (Львів, 2013), «На шляху поступу: Франкознавчі студії» (Львів, 2017). Традиційно (окрім першої, де автором передмови виступив однокурсник професор Іван Денисюк) авторкою упровідних слів (один раз навіть у формі наукової бесіди-інтерв’ю) до книг Андрія Скоця виступала Лариса Бондар, яка зазвичай акцентувала на його науковій скрупульозності й «проникливому вдивлянні в текст», на своєрідності концептології й майстерності потрактування образів та ідей, а також – особливо – на риториці наукового викладу.

Добре пам’ятна більшині колег і учнів його високопатосна прозова поема-дифірамб у високолетному виконанні солоспіву самого автора «Слово про Івана Денисюка», яку він натхненно неоднораз виголошував у ювілейні дні свого великого друга й колеги. У такі моменти перед очима поставав Андрій Скоць в аудиторії яко викладач-лектор, у течію мови якого неможливо було не заслухатися: особливо інтонований ритм, підсилений майстерно дібраною градацією, ампліфікаційним нанизуванням слів, фактів і думок, а також інтелігентна постава в натхненному пориві.

Зацитую для прикладу насичений різними риторичними оздобами пасаж про професора Івана Денисюка: «Щаслива наука, що має такого Денисюка. Щасливий Денисюк, що має таку науку. […] Майстер високої культури письма, письма глибокого, розумного, як кажуть, “густого”. Навдивовижу тонкий стиліст, який відчуває мелодику, евфонію, “музику” художнього тексту, поетику мистецького слова, душу букв і звуків літературного твору. […] …Його наукові роботи читаєш з великою насолодою, вони окрилюють, духовно збагачують. […] Денисюк немовби запрошує, заанґажовує читача до тексту студії, розвідки. Починаєш читати Денисюка – обов’язково дочитаєш до кінця, не зупинишся на півсторінці. Він веде нас у художні простóри твору, в його глибинні надра, і, йдучи за Денисюком, добудеш оці незримі субстанції художності. Таке високоестетичне, високомайстерне літературно-наукове прочитання художнього твору до снаги тільки вченому могутнього аналітичного розуму і шляхетної естетичної культури…». І дифірамбічний пуант: «…Він – дбайливий батько і дідусь, буйночубий […], милий співбесідник, людина глибоких почувань, добрий, лагідний, ніжний, ласкавий, м’який, веселий, дотепний, любить жарт, сміх, не злопам’ятний, доброчинний, доброзичливий, духовно вродливий, трішки флегматичний, трохи неорганізований у побуті, трохи забудькуватий, але що стосується науки і педагогічних справ – винятково ретельний, наполегливий у досягненні мети, цілеспрямований, працелюбний. Іншими словами – наш характерник, наша потіха і наша радість». Чимало отих щедрих компліментарних характеристик на адресу Друга легкома можна достосувати і до його автора.

На не одному прикладі такого характерного риторичного прийому – нанизувально-ускладнювальних ампліфікацій – у науковому тексті А. Скоця звертала увагу Лариса Бондар, зокрема й на такому, де нараховуємо аж 11 уточнювальних означень: «Пісні, що їх виконує Перебендя, – веселі, жартівливі, весільні, любовні, сирітські, журливі, героїчні, трагічні, побутові, козацькі, історичні…» На її слушну думку, у такому прийомі чи не весь Андрій Скоць. «Вдумливий, логічний аналіз, – наголошує авторка в передмові до книги «На шляху поступу: франкознавчі студії», – поєднується з барвистою бароковістю: «У ліричному посланні панує висока духовна культура, доброзичливість, етичність, прихильність, толерантність, щедрість, людяність, повага, турбота, пошанівок, інтимність, щирість – усе спокійне, лагідне, ніжне, м’яке, задушевне». 12 іменників і 5 прикметників…»

Без сумніву, Андрій Скоць був одним із найвиразніших представників Львівської філологічної школи мікроаналітичної інтерпретації тексту; він, окрім безпосереднього здійснення літературознавчих мікроаналітичних студій, зробив чимало інноваційних пропозицій щодо вдосконалення аналітичного інструментарію. Науковець завзято й невтомно у своїх макро- і мікроаналітичних студіях відчитував «незримі субстанції» художності тексту, а потім у специфічний, почасти в дуже лапідарний спосіб, артистично й філігранно, укладав свій науковий наратив. Викладова мова у працях Андрія Скоця, особливо в останні десятиліття, напрочуд лаконічна, насичена розмаїтими поетичними фігурами, асоціативними зближеннями, емоційними вигуками й риторичними запитаннями тощо. Такі тексти ненав’язливо заполонюють увагу читача – із такої лектури мимоволі «дивнії перли» виносиш.

Залишилася низка праць Андрія Скоця, які дотепер неопубліковані, зокрема, спогад про ще одного товариша Івана Остапика, творчість Маркіяна Шашкевича та ін. Мабуть, було би доречно нарешті й рукопис кандидатської дисертації перевтілити у книжковий формат, адже розділи виданих раніше книжок не цілком вичерпно репрезентують його творчі пошуки на початках наукової кар’єри.

Насамкінець відзначу, що Андрій Скоць був дуже людяним і вмів ошляхетнювати світ подовкіл своїми добром, безпосередністю, зичливістю. Так, 4 листопада 2013 р. після прочитання мого спогаду про Івана Остапика Андрій Іванович відшукав мене, подякував за добре слово про його друга і подарував свою шевченкознавчу книгу з дарчим написом, у якому висловив «глибокий пошанівок» і побажав «щасливої Долі». Слово «Доля» мало ініціальну велику букву. То вже був час, коли він натужно й геть повільно перемірював своєю ланцюжковою ходою коридори головного корпусу Львівського університету, де пропрацював понад пів століття і де поважно, з честю увінчував свою життєву, подеколи непросту Долю.

На жаль, (як і поскрізь у нас) із пошанівком пам’яті про нашого колегу й учителя Андрія Скоця як оригінального науковця й людини з цікавою  біографією не все гаразд. Звісно, є кількоро енциклопедичних біограм і згадок ув інформаційному просторі. Але, скажімо, у Вікіпедії жодної довідки. А це безпосередньо наш – його друзів, колег і учнів – недогляд.

Було би добре присвятити Андрієві Скоцю окреме пошанувальне видання, до якого могли би ввійти спогади про нього, а також добірка його праць, зокрема і мемуарні матеріали, листування, які літературознавець і педагог не включив до підсумкових видань. Таке видання можна задокументувати багатим фотоілюстративним матеріалом.

На мій погляд, професор Андрій Скоць як знакова фігура львівської філологічної україністики заслуговує на це…

Із прихильністю та вдячністю до Андрія Івановича –

Юрій Горблянський