Степанові Микушу – 80 років

Сьогодні, 22 квітня 2026 року, на кафедрі української літератури імені акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка лунає «дивная новина» про те, що Степанові Йосиповичу Микушу, знаному стефаникознавцеві, дослідникові модерної новелістики, поетики художнього тексту, глибокому знавцеві прадавніх українських символів-знаків, виповнюється 80 років від Дня народження.

Степан Микуш народився в селі Черчик Яворівського району, що на Львівщині. По закінченні школи навчався на філологічному факультеті у Львівському державному університеті імені Івана Франка, який закінчив 1970 р. Потім упродовж чотирьох років учителював, а з 1974 року його життя назавжди пов’язало з Альма-матер: 10 років він завідував кабінетом української літератури на філологічному факультеті; у 1985–2002 рр. працював асистентом кафедри української літератури, а у 2002–2025 рр. – доцентом кафедри української літератури імені акад. М. Возняка. Ще, звісно, було багаторічне, постійно відкладуване написання кандидатської дисертації «Поетика Василя Стефаника», яку врешті успішно захистив у 1998 р., а згодом, у 2002 р., присвоєння вченого звання доцента. Начебто й усе, про що могли би повідомити про Степана Йосиповича його колеги, а, можливо, й рідні, якби хто принагідно їх запитав. І все ж поза рамцями отієї вельми скупої на факти автобіографічної нотатки залишається те, що ніколи й нікому не по силі
розгледіти в мерехтливо-невпинному перебігу часу, позаяк здебільшого гола статистична фактологія – це, на жаль, формалістична мертвеччина, яка нічого або ж геть мало здатна оповісти про реальну людину, яку Бог обдарував своїм непотворним світосприйняттям, особливими психологічними характеристиками, емоційним мікрокосмом, своїми можливостями та прагненнями.

Звісно, були у Степана Микуша, науковця й педагога, численні дослідницькі «експедиції» у життя і творчість улюбленого – геніального – В. Стефаника та його великих попередників і сучасників – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, були творчі злети й затихання, а побіч професійних – науково-педагогічних і творчих –
перипетій були й сімейні щасливі миті та драми, про які то охоче, а то й не дуже ділився й ділиться ювіляр подосі з близькими людьми. Але навіть найближчі люди не завжди виказували вголос йому те, на що він заслужив за свою невичерпну зичливу людяність, якою збагачував простір своєї діяльності та комунікування. Із його натури завжди, наче із рвійного, галасливого карпатського гірського потоку, променіла непідробним добром його мудра усмішка, зазвичай «підсилена», приперчена чи то дотепним фраземним зворотом, чи то народною приповідкою, чи то й цілісною анекдотичною або промовистою життєвою оповідкою. Знаючи навіть крихти його дотеперішнього життєпису, мимоволі подивуєшся непоборному життєлюбству Степана Йосиповича та вмінню за будь-яких обставин залишатися Людиною. Зрештою, свого часу він сам зізнався, у чому сила його духу. У присвяті до книги «Вивчення поетики Василя Стефаника» він згадує двох людей, які багато
значили в його житті і які залишили йому в спадок заповітні істини. Мати Ганна, яка перед відходом у вічність зуміла навчити його, «малого хлопчика,

«Отче нашу», заповідала, як і Т. Шевченко, молитися: «Відтоді я молюся завжди і скрізь», а його науковий Учитель, незабутній Професор Іван Овксентійович Денисюк, навчив… «любові до слова і до Стефаника». Не випадково, либонь, оту присвяту увінчує синтетичний, хоча промовисто незаокличений пуант: «Мудре у цьому світі – вічне». Отже, Степан Микуш, обдаровує світ подовкіл зичливою усмішкою та ікринками гумору, бо давно усвідомив неспростовну мудрість людського життя, що всі повсякденні тарапати ніщо порівняно з теплом приязного погляду, щирого розважливого слова та красивої, збагаченої
усмішкою життєвої миті, проведеної разом із близькою чи просто знайомою, душевною людиною. Властиво отією, надбаною на життєвих дорогах і роздоріжжях мудрістю Степан Йосипович завше наснажував і свої наукові тексти, і свої тисячі годин праці з учнями та студентами.

Словом, у повсякденному житті та професійній діяльності Степан Микуш був і надалі є життєлюбом. Навіть у своє «укінчене» 80-ліття він щедро ділиться своїм світлим сприйняттям світу. Отож із великою приємністю виказуємо йому велику повагу і шлемо
слова вдячності за уроки розважливості, професіоналізму та людяності, а також за те, що, навіть вийшовши на пенсію, він і надалі залишаєтеся важливою особистістю для академічної спільноти кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка та всього філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Бажаємо Степанові Йосиповичеві міцного здоров’я, багатоліття та щастя. Нехай і надалі його оточують щирі і вдячні люди. І побажання наостанок: нехай здійсниться нарешті найзаповітніша мрія Ювіляра і всієї української нації – БЕЗСУМНІВНА ПЕРЕМОГА НАД
ВІКОВІЧНИМ ВОРОГОМ!

Друзі, колеги та учні…