Студенти-словакісти на панельній дискусії «(Пост)колоніальна оптика в перекладознавстві: українсько-німецький контекст»
23 квітня 2026 року в головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка відбулася панельна дискусія «(Пост)колоніальна оптика в перекладознавстві: українсько-німецький контекст», яка об’єднала науковців, викладачів і студентів довкола актуальних питань сучасного перекладознавства. Захід організував факультет іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка у співпраці з AUF Translationszentrum, OeAD та Ukraine Office Austria. Подія відбувалась у змішаному форматі – наживо та онлайн з можливістю доєднання через платформу «Zoom». Студенти-словакісти бакалаврського і магістерського рівнів освіти катедри слов’янської філології імені професора Іларіона Свєнціцького також долучилися до цієї події. Пропонуємо відгук студентки 3 курсу Марти Пивоварчук:
“23 квітня 2026 року у змішаному форматі відбулась панельна дискусія про (пост)колоніальний переклад. Ведучою конференції була Алла Паславська, яка порушила питання перекладу в контексті колоніального дискурсу. У центрі обговорення опинились канони — не як щось природне, а як історично сформовані явища, що містять сліди ідеологій навіть попри прагнення їх позбутися.
Юрій Прохасько окреслив три засадничі комплекси питань: «навіщо перекладати, що перекладати і як перекладати?». У ході дискусії було уточнено статус префікса «пост» у слові «постколоніальний» — його прирівняли до постмодерну як стану, що не змінюється, або до «посттравми». Постколоніальність художнього перекладу перетворює його на акт інтелектуального дисидентства: він вже не просто передає зміст, а свідомо позиціонує культуру. Перекладач стає суб’єктом, чия ініціатива часто випереджає інституційні рамки. Кінцева мета такого перекладу — суверенне самоствердження культури в часі: через перекладацьку працю спільнота долає нав’язане відчуття власної «другорядності», вибудовуючи власний канон і підтримуючи престиж національної мови.
Любомир Бораковський змістив фокус на проблему формування «перекладацького канону» як окремого специфічного феномену, що не завжди збігається із загальнолітературним каноном. В основі аналізу — концепція Гарольда Блума про конкуренцію творів, перенесена у площину перекладу. Канон постає тут не просто як перелік «видатних текстів», а як динамічний процес культурної селекції, де наявність і множинність перекладів є беззаперечною перевагою для популяризації мови. Проблему «мовної асиметрії» було проілюстровано на прикладі перекладу роману Стівена Кінга «Воно»: свого часу друга частина книги потрапляла до українського читача через посередництво російського перекладу.
Олена Галета поділилась спостереженнями щодо місця української класичної літератури у світовому контексті — зокрема, у шведському журналі, де через постаті Василя Стуса та Оксани Забужко окреслювався український інтелектуальний простір. Особливу увагу доповідачка приділила явищу «вплив через переклад»: література, що виходить за межі національного кордону, починає трансформувати іншомовні контексти, створюючи нові точки дотику та спільні інтелектуальні простори. Канон у цьому значенні постає як колективна пам’ять, що прагне до формування глобальних спільнот, об’єднаних спільними смислами, доступними різними мовами.
Христина Назаркевич зосередилась на діагностиці сучасного стану перекладацького канону в німецькомовному просторі та виявила характерну тенденцію: формування канону відбувається переважно навколо текстів про війну. Доповідачка слушно зауважила, що видавці, орієнтуючись на ринковий попит, підштовхують авторів до написання однотипних текстів, що в майбутньому може стати серйозною перешкодою для розвитку. Також було порушено проблему «гаражних» видавництв та їхньої низької конкурентоспроможності на ринку.
Ганна Гнедкова зосередилась на практичних проблемах популяризації української книги в німецькомовному просторі. Головними перешкодами вона назвала відсутність перекладів класики та помилкове ототожнення української літератури з російською. Доповідачка розкритикувала некоректну рубрикацію на платформах типу Amazon і складну бюрократію грантових програм, що заважає малим видавництвам працювати ефективно. На її думку, без системної промоції та виходу на масовий німецький ринок українська література ризикує стати продуктом лише для вузького кола зацікавлених і втратити ширшу аудиторію. Алоїс Волдан зосередився на тому, як ідеологічні чинники історично визначали, які українські тексти потрапляли до німецькомовного читача. Серед актуальних тенденцій він відзначив видання двох нових збірок Шевченка в німецькому перекладі та звернув увагу на понад сто творів українських авторок про війну як важливий чинник формування образу сучасної української літератури за кордоном.
Від імені студентів кафедри слов’янської філології хочемо висловити щиру подяку факультету іноземних мов за можливість взяти участь у такій цікавій та змістовній зустрічі. Панельна дискусія стала для нас не лише можливістю почути фахівців у галузі перекладознавства, а й поштовхом до переосмислення ролі перекладу як інструменту культурного самоствердження України. Сподіваємось, що подібні заходи стануть доброю традицією та надихатимуть нас на подальші наукові пошуки”.
