Валерій Шевчук. In memoriаm.
Валерій Шевчук, автор неперевершених прозових творів, дослідник українського бароко, інтерпретатор і перекладач текстів, які насправді стали іконами стилю, своє творче життя зумів поєднати з тисячолітньою дорогою українського слова, залишивши на ній сліди людської неповторности, щирости й великого Божого Дару. Написав багато, а самі назви його книг – «Дім на горі», «Три листки за вікном, «Око прірви», «Стежка в траві», – сприймаються немов символи українського світу та співвідносяться з психологічними глибинами й нуртом художнього мислення, які захоплюють кожного, хто читає й перечитує ці книги.
Майже водночас з працею на письменницькій ниві з його легкої й невтомної руки розгорталася велична історична панорама української літератури: конспективно й оглядово у XI – XV cт. і набагато повніше – впродовж XVI – XVIII ст. У колі дослідників давнього письменства, яке відновилося у Києві наприкінці 80-их років ХХ ст., присутність Валерія Шевчука засвідчувала безпосередність зв’язку між різними літературними періодами та неперехідність українських проблем у їх історичних формах, як і відчуття обов’язку перед невідомими, забутими чи напівпрочитаними авторами. А в програмах медієвістичних семінарів, що відбувалися через кожні два роки з ініціативи Інституту літератури й Інституту філософії НАН України у різних містах, а найчастіше в Києві й Переяславі, привертали увагу несподівані проєкції Валерія Шевчука на барокові процеси та персоналії.
Занурення в давні пласти українського письменства мало свої зовнішні й внутрішні мотиви, про які Валерій Шевчук не раз згадував. Передусім належав до тих, чиї погляди, характер творчости, не відповідали офіційній системі, а вона виштовхувала їх, шістдесятників, з літературного процесу. І в таких умовах, працюючи день у день над українськими пам’ятками минулих століть, друкованими й рукописними, він зумів відкрити величезне духовне багатство свого народу – для себе, і для багатьох.
Шевчукові літературознавчі розвідки, перекладні версії давніх авторів ставали подіями українського інтелектуального життя, і не лише для щойно «навернених» випускників, які з університетського курсу знали хіба що Івана Вишенського чи Григорія Сковороди, але й читачів з науковим досвідом. Без сумніву, хтось захоплювався, хтось мав критичні зауваження щодо того чи іншого способу інтерпретації. А сам Валерій Шевчук, підвладний, мабуть, найбільше і тут своїй творчій стихії, не мав, здається, наміру ні щось поправляти, ні перейматися похвалою. Зрештою, в цьому середовищі, попри постійні дискусії, індивідуальні підходи сприймалися як розширення загальних можливостей.
Валерій Шевчук мав свою візію українського бароко і зробив багато, щоб воно стало насамперед, перефразовуючи назву острозької книжки «Лікарство на оспалий розум людський» (1603), лікарством на комплекс української меншовартости та дозволило відкрити й очистити джерела росту українського слова. Зокрема його переклад трьох перших томів «Житій Святих» Димитрія Туптала став імпульсом для їх повного перекладу й видання у Львові («Свічадо»). І це лише один з прикладів, коли Валерій Шевчук започатковує нову лінію дослідження чи виносить на світло справжній національний скарб.
Важливо, що кожне барокове явище так чи інакше вкладалося в цілість Шевчукової авторської концепції, викликаючи певні асоціації з оригінальними текстами, зі знаменитими «Трьома листками за вікном» чи іншими, а попри те, дозволяло спостерігати за процесом пізнання історичної дійсности, оновлюючи, доповнюючи, активізуючи знання передусім того, хто спостерігає. Без Шевчукової «Музи роксоланської», без його перекладу та передмови до «Літопису Самійла Величка» важко уявити собі сучасний університетський курс літератури XVI – XVIII ст.. А таких видань, інколи вже теж напівзабутих, так багато, що можна лише дивуватися, як багато йому вдалося, кажучи словами барокового поета, «прочитати й учинити».
Валерій Шевчук, досліджуючи творчість Самійла Величка робив висновок, що на жертовний труд цього чоловіка вплинуло його палке серце, яке «горіло любов’ю до рідної землі, і який по праву назвав себе «істинним» сином своєї батьківщини» (передмова). Таким був і сам Валерій Шевчук. Але про себе він знав більше. І в промові з нагоди вручення йому диплома Honoris causa ЛНУ ім. Івана Франка наголосив на двох духовних орієнтирах, якими були для нього Григорій Сковорода й Іван Франко. У першого вчився бути незалежним від суєтности світу, у другого – щоденної праці. І словами, і вчинками, і всім життям Валерій Шевчук стверджував послідовність свого вибору.
А понад людські орієнтири, було покликання, яке вибрало його і яке стало основою глибокої сковородинської віри в Бога, в «найсубстанційнішу субстанцію», якщо говорити словами бароко, його особистого духовного досвіду, яким він так щедро зумів поділитися з нами.
Дякуємо, Валерію Олександровичу. Пам’ятаємо. Вічного Вам українського неба.
Богдана Криса
