Вишита поезія Ірини Сеник або Мадонна українського руху Опору
Вишита поезія Ірини Сеник або Мадонна українського руху Опору
(8 червня 1926, Львів – 25 жовтня 2009, Борислав)
Випускниця нашого філологічного факультету Ірина Сеник народилася 1926 року у Львові в родині січового стрільця. У 15 років дівчина стала членкинею Юнацтва ОУН, а згодом – зв’язковою Служби безпеки ОУН, водночас навчаючись у Львівському університеті. Пам’ятаємо її як оригінальну поетесу та незламну дисидентку. Патріотична постава визначила її антиімперську діяльність, а сила духу – горду долю. Основні мотиви – це віра в Бога, любов до України, туга за рідним Львовом.
Літературознавець Василь Стус називав «мадонною українського Опору», «табірною Мадонною», яка зберегла гідність у найтяжчих умовах московитської репресивної системи. Мисткиня вишивала свої твори голкою на клаптиках тканини, використовуючи нитки, які витягувала зі старого одягу, адже папір був під забороною. Ірина Сеник відійшла у вічність у 2009 році та спочиває на Личаківському цвинтарі. Її спадщина – це не просто сторінки історії, а яскравий приклад того, як Слово і Гідність перемагають будь-яку тоталітарну імперію. І хоча сьогодні «Знову небо сумне, Знову дують вітри, І Великдень у чорному вбранні», згадаймо Поезію і Чин Ірини Сеник:
| Наша родина була свідома, інтелігентна. Не дивлячися на польську окупацію Галичини, ми знали, що маємо жити всім, що є українське. |
| «Що ви так якось убралися по-націоналістичному?» – Кажу: «Я так завжди ходжу, я українка». У вишитій суконці, в постолах, капчури – то все таке гуцульське. |
| Моєю настільною книгою завжди був «Кобзар» Тараса Шевченка. |
| Я, знаєте, дуже язиката, я нічого не боюся. Межу страху я ще в 1945 році переступила – все, мене більше ніщо ніколи не злякає. |
| А я всюди по-українському говорю. Не говорю по-російськи, не хочу. Бо моїм «злочином» було те, що історії хворіб писала українською мовою. З того часу я не хочу говорити по-російськи. |
| Я не люблю хвалитися, але то треба сказати. У 1998 році в Америці, у місті Рочестері, був з’їзд. Мені звідти прислали, що мене визнано одною зі 100 героїнь світу. То я їздила на те присвоєння звання. |
Катедра української літератури імені акад. М.Возняка