Загадка синього птаха, або Романтика натхненного життя і творчого неспокою: слово про Ларису Бондар у її ювілей

На планеті Земля усякого люду живе. І всяк своє думає, своїм переймається, здебільшого повсякденним дріб’язком. Є, щоправда, посеред людей і такі, що своє дрібничкове повсякдення наче не зауважують, їх усе чомусь непокоїть світ вишній, світ розмислу, світ знання, таємні шифри символів і сенсів, краса духового пошуку, традиція інтелектуального поступу. Словом, для них понад усе світ ідеалів, злети й падіння людського духу, дар творчого генія. До особистостей, для яких мало важать розмаїті й нескінченні пощоденні обивательські проблемки та прикрощі, але які нізащо й ніколи не всупокоять свої завзято-безперервні міркування про людей та ідеї вголос у діалозі й навпошепки в час усамітнення, належить Лариса Петрівна Бондар, яка сьогодні, 25 квітня 2026 року, відзначає свій черговий ювілей.

Такою вже дивною, екзальтованою прийшла вона в цей світ і вже інакше неспроможна жити, не може узатишнити свою душу раз і назавше відшуканою істиною й заспокоїтися. Пожиттєва потреба ювілянтки – перебувати в перманентній динаміці, у пошуку, потік її мислення має виконувати функції вічного двигуна і жодним чином не скаржитися на невдачу. Про це свідчить, зокрема, перебіг її інтенсивного професійного життя.

Лариса Петрівна Бондар, знакова українська літературознавиця, франкознавиця, педагогиня й мемуаристка сучасності, народилася в надскладний для України і світу час – у 1941 р. – у місті Лубні, що на Полтавщині, у родині педагогів, українських філологів. Згадуючи батьків у дружньому колі, вона іноді жартує собі: «У нашій родині один кандидат наук і один вчений: кандидат наук – це я, а справжнім вченим був мій Батько…» Одночасно захопливо споминає і матір як оригінальну вчительку-практика. Після численних життєвих пертурбацій її родина переїхала жити до Львова, через що Лариса Петрівна вважає себе корінною львів’янкою. Тут навчалася у школі, а потім, у 1963 р., закінчила український відділ філологічного факультету. Надалі її життя, через мерехтіння дат, скидається на справжній шарварок: у 1963–1972 рр. учителювала в численних закладах освіти (у вечірній школі с. Водяного Пустомитівського району, у Львівському медичному училищі № 2, Львівівській школі-інтертнаті № 2 (де до виходу на пенсію викладала українську мову й літературу її мати), Львівській заочній школі № 3); у 1972–1976, 1984–1989 працювала в науці – науковим співробітником Інституту суспільних наук АН України (тепер Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича), а одночасно шукає себе як науковець-педагог: 1976–1978 рр. – викладач кафедри теорії та практики редагування, 1979–1984 рр. – старший викладач кафедри книгознавства та організації книжкової торгівлі Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (донедавна – Українська академія друкарства); 1977–1978 старший викладач Рівненського педагогічного інституту. У час близького кінця тоталітарного Радянського Союзу наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років брала активну участь у культурно-громадському й політичному житті, зокрема у створенні Народного руху України. У 1989 р. доля знову привела Ларису Петрівну до Львівського державного (з 1999 р. – національного) університету імені Івана Франка, у якому пропрацювала впродовж декількох десятиліть аж до виходу на пенсію: 1989–1991 рр. – завідувач лабораторії франкознавчих досліджень, 1991–2023 рр. – доцент кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка. Під її керівництвом були захищені 6 кандидатських дисертацій. Якийсь час, у 1991–1994 рр.,  працювала ще завідувачем відділу франкознавства Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (тепер Інститут Івана Франка НАН України): чимало доклала зусиль до упорядкування й підготовки до друку додаткових томів (т. 51–54) до 50-томного Зібрання творів І. Франка.

Етапним періодом життєвої і творчої долі Лариси Бондар була праця в 1996 – 2005 рр. на посаді директора Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка. Як директор Інституту, вона зініціювала (після 30-річної перерви) проведення щорічних Франківських конференцій, заснувала й випрацювала концепцію Франківського наукового семінару «Перехресні стежки» та серію наукових видань «Франкознавчі студії», налагодила постійне видання матеріалів і тез франківських конференцій; у 1992 р. започаткувала (разом із Миколою Дзураком, директором Літературно-меморіального музею Івана Франка у Криворівні) Франківські літні читання, або ж виїзні «конференції на пленері» на Гуцульщині.

Лариса Бондар була й однією з найактивніших учасниць процесу відновлення діяльності Наукового  товариства імені Шевченка: секретар Літературознавчої комісії НТШ (1990–1998), член НТШ (з 1990), дійсний член НТШ (з 2023).

Отож наукові пріоритети (авторка понад 140 праць із історії української літератури ХІХ – початку ХХ ст., українсько-білоруських літературних зв’язків, франкознавства, шевченкознавства, письменницького епістолярію, із історії науки та мемуаристики) та активна педагогічна і науково-педагогічна діяльність небезпідставно створили Ларисі Бондар справедливий імідж одного з найавторитетніших знавців і дослідників української літературної традиції. Голос науковиці, якій доля подарувала близьке спілкування з відомими українськими митцями, ученими й педагогами, зокрема, із Семеном Шаховським, Федором Неборячком, Ярославом Ковалем, Іваном Денисюком, Леонілою Міщенко, Любомиром Сеником, Леонідом Новиченком, Ігорем Михайлиним, Миколою Старовойтом та багатьма іншими, із кожним роком набирав тембру самостійності, оригінальності, новаторства. Добре пам’ятні для друзів і колег її численні резонансні науково-пошукові франкознавчі та шевченкознавчі («Універсум «Причинної») публікації, а також публічні виступи на різних наукових форумах. Саме тому й сьогодні з великим зацікавленням читаємо її книги «Українсько-білоруські поетичні взаємини на сучасному етапі (1965–1975)» (1977), «Три любовні історії Івана Франка» (Дрогобич, 2007), «Під знаком хреста: франкознавчі студії» (Львів, 2008), а також численні статті аналітико-синтетичного, історико-літературного чи історико-теоретичного ґатунку, передмови й рецензії, що інтенсивно побутують у сучасній українській гуманітаристиці, але, на жаль, урозсип, «поховавшись» по різних виданнях. Прикро стає на думку, що людина, яка присвятила все життя ідеї високого служіння науці, зрештою не здобувається бодай на підсумковий  том своїх творчих напрацювань…

А поряд із тим усі, хто мав і має щастя спілкуватися з Ларисою Петрівною, можуть підтвердити, скільки живих думок, ідей, задумів вона подосі продукує й висловлює у принагідній розмові, активно мотивуючи працювати над безкраєм естетичного новаторства українського письменства в національному і світовому контексті.

Зазвичай у людей так ведеться, що – чи то через недалекоглядність, чи то в силу несприятливих обставин, чи з інших причин – не завжди вчасно й належно оцінують працю ближнього. Тому принагідно з нагоди ювілею маємо за велику приємність і високу честь ушанувати копітке життя та продуктивну багаторічну наукову й педагогічну працю Лариси Петрівни Бондар, висловивши глибоку вдячність за її вічний духово-творчий неспокій, за її величну місію завзятого дослідника-осмислювача культурної й наукової спадщини українського народу, за наполегливий натхненний пошук синього птаха людського генія.

Захоплюємося Вашим усежиттєвим ідеалізмом, людяністю й органічним філологічним професіоналізмом, Вашим умінням навіть у пенсійному «екзилі» залишатися важливим експресивним голосом інтелектуального життя на філологічному факультеті Львівського  університету, особливо у просторі франкознавчих студій.

Щиро вітаємо Ларису Петрівну Бондар із ювілеєм і бажаємо їй міцного здоров’я, натхненного і щасливого інтелектуального багатоліття, невичерпної любові та вдячності від родини, учнів, колег.

З роси й води Вам, дорога Ювілянтко!