8-10 вересня відбулася VІІ конференція Гуцульського мандрованого університету
Мандрована конференція «Видатні вчителі Гуцульщини»
«Успіх у війні вирішують два чинники: рушниця нового зразка і шкільний учитель» (О. Бісмарк)
8-10 вересня відбулася VІІ конференція Гуцульського мандрованого університету за участю науковців кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка ЛНУ імені Івана Франка, Інституту Івана Франка НАН України, Наукового товариства імені Т. Шевченка та ін. Конференція, як завжди, була мандрованою, проходила через карпатські Устєріки, Довгополе, Яблуницю, Красноїлля, Голови, Перехресне і мала назву «Видатні вчителі Гуцульщини». Причому, ця характеристика стосується не лише незабутніх Луки Гарматія, Михайла Ломацького, Михайла Вахнюка, Марії Пантелюк, про яких велася бесіда, але й тих, хто її провадив: нині сущих (дай їм Боже довгих років життя!) Івана Зеленчука, Юрія Шкіряка, Володимира Сінітовича, Галини Дмитроняк, Василя Копильчука та ін.
Розпочали ми в Устєріках, прийнявши благословення настоятеля храму Вознесіння Господнього прот. Петра Данильчика, послухавши про шкільництво місцевої ОТГ від завідувачки відділом освіти Галини Дмитроняк та зарядившись енергетикою «місця сили» – устя Білого та Чорного Черемошів, що зливаються тут ув один повноводий Черемош. Про це та багато чого, з цим пов’язаного, захопливо розповів відомий учитель і краєзнавець, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський», кандидат фізико-математичних наук (ось такі на Гуцульщині вчителі!) Іван Зеленчук. А ще Іван Михайлович повів нас до «місця насилля» – на подвір’я колишньої мандаторії, де зберігся катуш, у якому сумнозвісний мандатор Герлічка катував опришків і врешті-решт, разом зі своїм поплічником Юріштаном, зламав хребет опришківству. Обидва ці лиходії стали антигероями роману Гната Хоткевича «Камінна душа» та його ж гуцульського образка «За Юріштаном», який ми згадували, минаючи Стебні (де жив Юріштан) дорогою з Устєріків на Довгополе.
1898 року в Довгополі побував Іван Франко. Місцевий умілець Освіцінський виривав йому хворого зуба, «заговорюючи» біль моторошними фактами життя і смерти фахового садиста Герлічки, після чого вражений Франко написав новелу «Гуцульський король». Про неї розповів один із учасників конференції, цьогорічний лавреат Міжнародної премії Івана Франка проф. Микола Легкий. А учитель Довгопільської школи Василь Копильчук разом зі своїми учнями (зокрема, й нащадками Освіцінського) підготували розлогий екскурс в історію Довгополя, де полишили сліди чимало славних людей. Леся Українка відпочивала, повертаючи з лікування в неподалекому Буркуті (1901), Іван Труш намалював тут відомий портрет Франка, а запрошував їх знаменитий парох місцевої церкви о. Іван Попель – священик, культурний діяч і бунтар, натхненник гуцульського повстання 1920 року. Його могилу відновила незабутня вчителька Марія Пантелюк – засновниця шкільного музею, в якому почався довгопільський етап нашої конференції. А завершився панахидами біля могил о. Івана та Марії Михайлівни. Зворушливими спогадами про вчительку поділились колеги та родичі.
Далі, вгору проти течії Білого Черемоша, ми поїхали до Яблуниці, де нас чекав 88-літній учитель із найактуальнішим нині прізвищем Іван Дроняк (!). Іван Васильович – автор літопису рідного села, який він писав друкованими літерами, супроводжуючи світлинами, вирізками з газет, малюнками. Цей літопис – сотні «людських історій» на драматичному тлі історії ХХ століття. Його відскановано й видано тиражем 180 примірників. Того вечора (8 вересня) відбулася його презентація. Вона проходила в музеї історії Яблуниці, який заснував так само Іван Васильович. Він же понад півстоліття вів тут аматорську кіностудію «Полонина», яка нині складає частину музею. Ціла стіна дипломів, нагород, афіш, світлин, на одній з яких, приміром, у товаристві Івана Васильовича – брати Михайло та Юрій Іллєнки… До речі, ученицею Дроняка є відома українська письменниця Галина Петросаняк. Нині вона проживає в швайцарському Базелі й пише роман про рідні краї, послугуючись, як довідником і джерелом натхнення, «Гуцульщиною» улюбленого вчителя.
Ночували в Устєріках, у чудовій садибі «Заріччя» над Черемошем, а наступного ранку 9 вересня рушили в Голови – знамените опришківське село, про яке багато писав Станіслав Вінценз, де жив «Дідо Иванчік» – герой однойменного роману Петра Шекерика-Дониківа, і де працювали знамениті вчителі Лука Гарматій та Михайло Ломацький. Про них нам мав розповісти учитель історії Голівської школи Іван Гаврищук, однак збіглося так, що того дня він проводжав сина на фронт. Утім, з нами їхав Іван Зеленчук, а цей чоловік знає все (!), тож ми мали постійний інформаційний супровід нашого чудового чичероне. Проминаючи Красноїлля, зупинилися коло Будинка культури, де був, є і буде знаменитий Гуцульський театр. Його заснував Гнат Хоткевич, а відновив і заснував його музей учитель Володимир Сінітович – нинішній режисер, головний актор і душа цього неймовірного явища. Розповідаючи про гуцулску «штуку без штучности», її історію і сучасність, він не оминув увагою й постаті Луки Гарматія та Михайла Ломацького, які працювали в сусідніх Головах у той самий час, коли Хоткевич – у Красноїллі. Тож, оглядаючи невеличкий музейчик у Голівській школі, ми вже знали – що оглядаємо…
А далі був підйом на груні Перехресного – найбільш високогірного села в Україні. Першу народну школу тут відкрив відомий галицький педагог Михайло Вахнюк (1924), а сучасне приміщення, у якому відбувалася конференція, збудував її колишній директор Юрій Шкіряк. Бесіда велася у спосіб «естафети поколінь»: спершу Юрій Шкіряк розповів про Михайла Вахнюка, а відтак нинішня директорка Ольга Дзюбак – про Юрія Шкіряка. Статусності нашому заходові додавала присутність та участь у ньому голови Верховинської районної держадміністрації Василя Бровчука, який жваво зацікавився й обіцяв підтримку нашому Гуцульському мандрованому університетові.
Важливість школи та одержимих учителів у таких високогірних селах важко переоцінити. Коли закривається школа, звідси іде життя. Батьки, на маючи перспективи для навчання дітей, сходять униз, села занепадають. Показовим свідченням цьому – доля неподалекої звідси буковинської Випчини, де від села залишилися тільки цвинтар і церква. Один раз на рік, на храмове свято в день св. Петра і Павла, сюди піднімаються з долів нащадки тих, хто спочив на тому цвинтарі, й відбувається Служба за упокій їхніх душ. Моторошне й повчальне видовище. Зовсім інакше у Перехресному – живому селі! Цю паралель підмітив один із учасників конференції, оберігач фондів львівського Дому Франка Віктор Мартинюк. Перехресне живе завдяки, насамперед, учителям і школі. Уклін їм за це!
Кульмінацією конференції стало дійство на терасі над Лавандовою полониною неподалік від школи. Звідси відкривається неймовірна панорама дооколишніх гір. До речі, це лавандове господарство заснувала випускниця нашого факультету Галина Вольська, яка нині проживає в Канаді й неабияк докладається до розвитку гірського села. В цій фінальній частині конференції завідувач кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Володимир Микитюк розповів про збірник сильвет видатних галицьких педагогів, який зараз готує до друку кафедра; наукова співробітниця Інституту Івана Франка Леся Салій поділилася спогадами про цьогорічну поїздку до Японії та про те, як вона там розповідала про Гуцульщину; а один із фундаторів нашого Гуцульського мандрованого університету, нині військовослужбовець Верховинської ТО, поет і громадський діяч Василь Зеленчук презентував тут збірку своїх поезій «Груні та й гражди»… Василеві аплодували стоячи: краса і сила!
Сонце сідало й золотило останніми променями далекі гори, тихий вечір огортав іх і нас м’якими серпанками, конференція Гуцульського мандрованого університету усьоме вдалась.
Ростислав Чопик, доцент кафедри української літератури
імені академіка М. Возняка
