Будівничий: штрихи до сильвети Тараса Салиги

7 січня 2022 року Львівський національний університет імені Івана Франка, уся українська філологічна спільнота віншують многая і благая літа професорові Тарасові Сализі, доктору філологічних наук (1996), доктору філософії і професорові УВУ (Мюнхен, 1992), професорові кафедри української літератури імені акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, її багатолітньому завідувачеві (1991–2021), деканові філологічного факультету (1995–2004), заслуженому діячеві науки і техніки України (2002), заслуженому професорові ЛНУ (2016) з нагоди вісімдесятиліття.
Імення Тараса Юрійовича Салиги знане багатьом. Його наукова діяльність формує дослідницькі горизонти українського літературознавства з 60-х років ХХ століття і дотепер.
Зірка-провідниця Христового Різдва означувала прихід Спасителя у світ людей, які згодом увірували у Нього і зірку Його призначення.
Яка ж доля припаде тому, хто народиться у велике свято Різдва Христового?
Напевно, невипадково «знайшовся» в освіченого селянина Юрія і його дружини Ярини сьомий син, названий Тарасом, саме у день 7 січня у с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області під різдвяним небом.
Прийшов на світ, аби стати… Будівничим. Початково мав щастя вижити, адже дві молодші сестри померли маленькими, брат Славко загинув в УПА.
А спочатку хлопчик хотів «вивчитися на вчителя», разом із другом дитинства Степаном Пушиком ходив до літстудії, пробував писати. Тато старався, аби син «мав усі книжки», дуже побожно ставився до освіти дітей. І дуже зворушує той факт з життєпису професора Тараса Юрійовича Салиги, що міг «не мати чоботєт», а книжки мусіли бути… «Світло науки і знання», як співається у духовному славні, і стало тією провідною зорею на життєвій дорозі. Хоч життєва суєта, як праця в колгоспі, служба в армії віддаляли цей знак. Любив читати, співи у колі рідних і друзів… Професор згадує, що той спів і кутки рідного села «прив’язали навічно […] до народної стихії і, слава Богові, не відпускають» . А ще гасло, яке теж – із головної релігійної пісні: «В єдності – сила…», що його так шанували у Вікторові, як згадував Степан Пушик. Вважає себе «одержимим» філологією, у якій ніколи не мав розчарування. Варто зацитувати: «Певне, так можу пояснити вибір своєї філологічної професії, в якій ніколи не розчарувався. Сьогодні знає кожен, що для побутового життя хісна з неї аж надто мало. На філологію йдуть або одержимі нею, або зовсім до неї байдужі. Цих перших болять душі і голови навпіл розколюються, коли бачать як фарисеї та покручі глумляться над материнським словом, над культурою, історією, не усвідомлюючи того, що вони самі над собою збиткуються, самі по собі і по пам’яті свого народу толочаться. Вчора це зухвало робили вороги-зайди, а нині їм цинічно допомагає, – прости Господи, – «своя челядь» . Справді, без пасіонарності, сильної «наладованості енергією» (Є. Маланюк) творчості і пошуку не зреалізувалося стільки наукових проектів, відкриття низки імен, творів, видання книг, які мають непроминальне значення для національної літературознавчої галузі.
У 1964–1969 році здобув освіту на філологічному факультеті Львівського університету. Приклад доброго старого академічного гарту мав змогу узяти у професорів Михайла Рудницького, Теоктиста Пачовського, як і тієї, ще довоєнної, інтелігентності від С. Людкевича, О. Колесси, до яких з «Черемошем» ходив із різдвяною колядою.
Впродовж 1969–1971 років працював як журналіст, учитель української мови та літератури. 1968 року дебютував як літературний критик, який обстоює чіткі національно-естетичні пріоритети у науці. З цієї причини, як згадує Михайло Слабошпицький, шпальти «Літературної України» у цей час були закриті для Т. Салиги .
З 1972 року перебував на посаді молодшого наукового співробітника відділу української літератури та відділу історії України Інституту суспільних наук АН України.
У 1977 році захистив кандидатську дисертацію «Типологічні особливості жанру східнослов’янської балади» та став викладачем Львівської політехніки.
З 1990 року – на кафедрі української літератури Львівського університету, аби розбудовувати і кафедру, і факультет, і літературознавчу галузь України. Із його приходом відбулося поповнення викладацького складу кафедри науково-педагогічними кадрами із Інституту суспільних наук, і з Львівської Політехніки. Це – провідні доценти та професори кафедри і факультету – Лариса Бондар, Богдана Криса, Микола Ільницький, Любомир Сеник, новий завідувач Володимир Микитюк, Микола Крупач.
Згодом за підтримки світлої пам’яті Ректора І. О. Вакарчука Тарас Юрійович ініціював збільшення складу кафедр філологічного факультету. Постали кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства, бібліографії та бібліотекознавства, сходознавства, польської філології, прикладного мовознавства, інститут літературознавчих студій, які є гордістю Університету. Факультет мав за честь співпрацювати із відомим сходознавцем Яремою Полотнюком, сином Ірини Вільде, перекладачем Романом Гамадою, народними артистами України Богданом Козаком, Таїсією Литвиненко, Федором Стригуном, Григорієм Шумейком. Невдовзі з кафедри бібліографії та бібліотекознавства виріс окремий успішний факультет культури і мистецтв. На кафедрі української фольклористики, заснованої 1990 року, у 1995 році також було відкрито спеціальність «фольклористика». Адміністративні «тили» Тараса Юрійовича-декана обороняли Марія Білоус, заступники Ніна Захлюпана, Володимир Микитюк, Роман Крохмальний, Ярослав Гарасим, навчилися також у нього доброго адміністративного гарту, аби згодом брати участь в управлінні Університетом. Також професорові Т. Сализі належить ініціатива зі спорудження на фасаді головного корпусу Університету меморіальної таблиці школі української філології 1998 року, яку виконали скульптор народний художник України Любомир Яремчук і архітектор Василь Каменщик. Разом із деканами-однодумцями Володимиром Мельником, Маркіяном Мальським, Михайлом Присяжним, які також здійснювали життєву місію будівничих факультетів філософського, міжнародних відносин, журналістики, а у випадку філософського факультету і факультету міжнародних відносин – його творцями з «нуля», Т. Сализі «випав льос» різьбити на понад трьохсотлітніх скрижалях історії львівського Університету доби української Незалежності нові немеркнучі сторінки, Університету вільної від колоніальних шаблонів думки, відкритого до світу, такого Університету, щоб його випускники справді могли стати справжньою «окрасою Батьківщини».
Як філолог і керівник, Т. Ю. Салига надавав великого значення навчальній діяльності Малої Академії Наук, хотів по-батьківськи пригорнути до факультету, до Університету чи не всіх «малих академіків» зі шкіл міста і області. І так завдяки конструктивній співпраці із Іванною Бородчук багато української молоді завдяки стартапу МАН стали під ґонорові фани факультетів Університету.
Проголошення незалежності України інспірувало національно свідомих філологів до літературознавчої реабілітації несправедливо засуджених і вбитих українських митців, загалом усієї української літератури, скаліченої в прокрустовому ложі радянського тоталітаризму.
На цю пору припали і мої студентські роки. Тарас Юрійович читав нашому курсові період 20–30-х років ХХ століття. Якраз вийшла книга перша монументального підручника «Історії української літератури ХХ століття» за редакцією В. Г. Дончика, і вже була знаменита «Стрілецька Голгофа» (Львів, 1992), яку упорядкував, підготував до друку і видав наш лектор, Чи не кожна тема лекторію була тоді «білою плямою» національного літературознавства, що долало тоталітарне силове поле і потребувало науковців-піонерів, першодослідників. Так, Тарас Юрійович, один із першовідкривачів країни-Маланюкіани, розкривав секрети творчості «залізного імператора строф» і в навчальному курсі, і у численних публікаціях – статтях, монографіях, збірниках матеріалів, солідаризуючись із Леонідом Куценком, Григорієм Клочеком, Миколою Ільницьким, Миколою Крупачем. А ще – символізм стрілецької «Митуси», київського «Музагету», стильові шукання галицького міжвоєння.
Також старався залучити до лекторію і тих своїх колег, які були флагманами в тій чи іншій темі. Пригадую, як натхненно нам прочитав лекції на запрошення Т. Ю. Салиги світлої пам’яті професор Любомир Тадейович Сеник про Миколу Хвильового і його «Вальдшнепи», матеріали якої стали основою його монографії і дисертації про роман-параболу, роман опору доби «Розстріляного Відродження». Згодом, познайомив спільноту Університету із Ліною Костенко, Ігорем Калинцем, Ніною Бічуєю, Дмитром Павличком, Віктором Небораком та незабутніми Іриною Калинець, Євгеном Сверстюком, Романом Кудликом, Романом Іваничуком, Святославом Максимчуком, Володимиром Яворівським, запрошуючи на літературні зустрічі і виклАди.
Як забути спецкурс Ірини Калинець про «Слово о полку Ігоревім», її зграбний силует і елегантний капелюх? Чи не згадати спомини Романа Іваничука про «найсвітліше десятиліття» на «Возняковій кафедрі – кафедрі вчителя» і викладання студентам власної письменницької концепції «меча і мислі» на лекціях курсу «Актуальні проблеми української літератури» чи спецкурсу «Український історичний роман». Також і спецкурс Віктора Неборака «Постмодернізм в українській літературі».
Із ним на кафедру прийшов чи не весь літературно-мистецький Львів – на товариську каву і добру бесіду до кави, також інспіровані дружбою, поставали цікаві літературно-критичні синтези про творчих побратимів – Михайла Стельмаха, Миколу Петренка, Романа Кудлика, Романа Лубківського, Ірину Калинець, Ігоря Калинця, Романа Іваничука, Юрія Брилинського, Михайла Безпалківа, Євгена Безніска, Василя Куйбіду, чи не про всіх добрих колєґів зі «Дзвона», з оригінальними штрихами імпресій про товариське функціонування мистецького середовища в умовах радянської «бдітєльності».
Кафедра стала центром наукового тяжіння для науковців із української діаспори, варто згадати комунікацію із Л. Залеською-Онишкевич, Л. Рудницьким. Результатом конструктивної взаємодії із УВУ, Українським Вільним Університетом, українською культурною спільнотою закордоння постала 1992 року Бібліотека української діаспори, яка успішно функціонує і досі як Кабінет літератури української діаспори імені професора Петра Ґоя. У 1993 році в Українському Вільному Університеті відбувся захист докторської дисертації Т. Ю. Салиги «Стильова диференціація в західноукраїнському та українському еміграційному поетичному процесі міжвоєнного періоду (1914–1941)», промоторами якої виступили доктори Дмитро Штогрин та Л. Рудницький, у 1996 році було здійснено перезахист праці уже в Україні.
Професор Тарас Салига – науковий керівник та консультант кандидатських та докторських дисертаційних досліджень М. П. Крупача, М. Ф. Гуняка, О. В. Мішукова, І. М. Старовойт, А. Я. Печарського, С. І. Хороба, Б. В. Пастуха, І. В. Роздольської, активно виступає як опонент дисертацій та рецензент монографій до друку.
Як не згадати наукове товариство професорів-франківчан В. Грещука, С. Хороба, Р. Голода коло професора Т. Салиги, солідарне із ним у праці і в пісні. Стефаникова улюблена пісня «Стоїть корчма над потоком», а ще інші «Йшли корови із діброви…», «Ця пісня вже стара…» – камертон цих зустрічей. Чи Пушикове ностальгійне на вечорі-віншуванні друга дитинства: «В єдності сила…», і розповідь, як трудно було добиратися до Львова, до Тараса, до Тарасика, бо мусів «бити каміння в нирках» спочатку, а потім уже їхати. А як Тарас Юрійович чекав приїзду свого дорогого земляка Степана! Мені уявлялося, що Пушик – маленький, кругленький, як кульбабка, так асоціативно спрацьовувало його прізвище. А на сцену актової зали нашого Університету вийшов кремезний чоловік із добрим-предобрим серцем, який із великим душевним трепетом ділився споминами про найкращі в житті юні і спільні роки з Тарасом Юрійовичем. А сердечні наукові зустрічі у товаристві столичного наукового десанту – академіка Миколи Жулинського, професора Михайла Наєнка, незабутнього Михайла Слабошпицького, друзів із «Літературної України»…
Чи сльози гордої радості дідуся Тараса за онуку Катрусю, і її «українське слово», взяте епіграфом до його власної статті у «Літературній Україні»… Вже Катруся – студентка, а професор Степан Пушик – за обрієм… Скільки різних життєвих фрагментів, митей, яскравих спалахів буття є у кожного з колег Тараса Юрійовича, його вихованців, і в нього самого, які вияскравлюють його творчу особистість.
Якась частина міститься в літературознавчих працях сучасників. Для світлої пам’яті Івана Овксентійовича Денисюка був «львівським характерником», закоханим у квіти і слово, для Ярослава Гарасима – науковцем-полемістом, який через наукове слово творить «послання до сучасників». А як вболівали разом Тарас Юрійович та Іван Овксентійович за докторський передзахист і захист «молодого духа»! Професор Микола Ільницький наголошує на «відповідальності критичного судження» у першому монографічному виданні Т. Салиги, книзі «Право на себе» (1983) . Петро Іванишин актуалізує національно-екзистенціальний аспект наукової методології Т. Салиги у власній розвідці «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка» . Тарас Пастух у авторефераті докторської дисертації «Модерні стильові течії української поезії 1960–90-х років (Київська школа та її оточення)» відзначив, що Т. Ю. Салига «уперше вказав на відлуння естетики Київської школи в текстах наступних поетичних поколінь (розвідка «Між традицією і модерном. Штрихи до портрета Василя Герасим’юка», 1996)» .
Висока стрілецька могила у рідному Вікторові – космотвірна точка антології «Стрілецька Голгофа» (1992), унікального видання, що його ще ніхто не перевершив і не повторив. Антологія через окремий едиційний формат актуалізує творчу когорту Українських Січових Стрільців, із першим переліком імен, вводить у сферу літературознавчих інтересів поетичні твори, містить перші біографічні портрети, довідкові коментарі. Це видання великої інспіруючої сили, де також вперше сукупно під знаком зв’язку із стрілецьким визвольним рухом актуалізовано низку імен «причетних». Тему стрілецького літературного чину орієнтована розгортати в своєрідній часовій послідовності – «спочатку подаємо просвітницьку поезію, присвячену масово-культурним осередкам, та національно-просвітницькі твори авторів-класиків. Потім ідуть вірші групи, сказати б, «негуманітарних» поетів, відтак військових провідників Українських Січових Стрільців, твори «молодомузівців», вірші безпосередніх учасників війни і нарешті представників постстрілецтва – поетів молодшого покоління» .
Важливе місце в літературознавстві займає і книга «Імператив» (Львів, 1997). Тут автор застосував граматичну форму як літературознавчий концепт із ідеологічним підгрунтям, втілений метафорично: «Літературний матеріал, який досліджуємо, в своєму ідейному навантаженні звучить як воля часу, як певний наказ, як історична потреба» . Звертаючись до «білих плям» української літератури, «забутих імен», автор уточнює власний імператив – це поезія Українських Січових Стрільців, поезія вояків Української Повстанської Армії, сильвети поетів-державників, міцно закорінених у національне підсоння, – Євгена Маланюка, Богдана Кравціва, ідейно-естетичні шукання групи «Логос», представників Нью-Йоркської групи, та ін.
Зусиллям професора Т. Салиги завдячуємо введення до академічної «Історії української літератури ХХ століття» за редакцією В. Г. Дончика теми повстанської поезії, тоді ж розпочнеться важлива серія публікацій «Нескорена Муза», у яких більш розгорнуто проявляються профілі Марка Боєслава, Марти Гай, Петра Гетьманця, Катерини Куйбіди.
Варто написати і про «його поетів». Колись про Миколу Вінграновського Т. Салига написав, що то «його поет». Так, справді, у доробку науковця є ряд вінграновськознавчих, голобородькознавчих студій. Однак, видається, найбільш близьким, улюбленим поетом є Євген Маланюк. Із ним резонує ідейно, настроєво через подібність темпераментів, твердість характеру. затятість, сталеву силу волі, яка іде пліч-о-ліч із ліризмом і чуйністю. Дослідник уміє бачити в митцеві не тільки творчу іпостась, а насамперед живу людину в вихорі української історії, і об’єктивувати екстреми його настроїв не лише культурно-історично, але і з точки зору психології особистості.
Із 1991 року триває тема маланюкіани у життєтворчості Т. Салиги, реалізована десятками статей, виданням тому поезії (1992), біографічних, епістолярних і щоденникових матеріалів поета в унікальній книзі «Маланюк Євген. Повернення» (Львів, 2005). Книга насичена емоціями чулості-співпережиття, прихильності до поета, який давно переріс у свідомості статус «об’єкта» студій і став – самою долею, частиною життя дослідника.
Маланюкознавчий концепт «вогню, що не згаса» виступає у студіях Т. Салиги ідентифікатором творчої природи митця, що «ціхує» «вулканічну енергію» есеїстики, у поезії також проявляється в її – «енергетиці чину», стаючи домінантою стильової палітри, а це праці «Вогнем пречистим» (Львів, 2004), «І той вогонь, що не згаса» (2013), «Вогонь, що не згаса…» (2017).
Поет українського Резистансу Марко Боєслав цікавить дослідника з початку дев’яностих років. Новим у осмисленні його непересічної постаті є власне генетичний погляд на творчу кристалізацію і зростання у 30-х роках ХХ століття, із контексту творчості Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Кравціва, Олега Ольжича.
Готуючи до друку твори, малюючи літературні сильвети, моновидання, науковець вивів з-під радянського арешту на білий світ десятки заборонених постатей, відбудовуючи підвалини літературного процесу ХХ століття, і написане цьому свідок – про Р. Купчинського, Б. Кравціва, С. Гординського, В. Лесича, В. Хмелюка, М. Осадчого, В. Барку, В. Яніва, Н. Лівицьку-Холодну, Г. Мазуренко, авторів «крутянської теми» та про багатьох-багатьох інших.
За прикладом патрона нашої кафедри академіка Михайла Возняка Тарас Салига постає науковцем-універсалом із широкою панорамою наукових зацікавлень у шевченкознавстві, франкознавстві, сучасному літературному процесі, періоді міжвоєння, Резистансу та ін., на дослідницький запал і продуктивність якого час не впливає. Як і академік Михайло Возняк, Тарас Юрійович «працює, як агрегат», перебуваючи у постійному «горінні й незгорянні» (Н. Бічуя) філологічного подвижництва. Кожному, хто зацікавлений у науково-дослідницькій проблематиці професора Тараса Салиги, його праці стануть світлим дороговказом.
В одній легенді розповідається, як на будові працювало троє робітників.
Коли у них запитали, що вони роблять, то один сказав, що возить тачками цеглу, інший – заробляє гріш на їжу, а третій, свідомий своєї місії, промовив: «Я будую храм». Тарас Салига, як і цей третій каменщик, працював і працює при «Воздвиженні храму» (таку назву має його книга) української гуманітаристики.

Ірина Роздольська

Шановні колеги!

На лютий 2022 року заплановано проведення Урочистої академії з нагоди 80-літнього ювілею професора Тараса Салиги. Охочих просимо зголоситися до 28 січня 2022 року на кафедру української літератури імені акад.М.Возняка.