De libertate!

Завершуючи розповідь про минулолітню мандровану конференцію “Дорогою на Буркут”, присвячену 150-річчю Лесі Українки (“СіЧ”, 2022, № 1), я анонсував намір наступного літа помандрувати на честь ювілею Григорія Сковороди. Здійснення наміру спробувала поставити під сумнів війна. Однак ми усе ж вирішили, що ворожі плани не мають права завадити нашим. Конференція відбулася, ба більше, відбулася під гаслом і назвою: “De libertate! Від мандрованої конференції до мандрованого університету (і до 300-річчя головного українського Мандрованця)”. Адже сковородинське вчення народилось під зоряним куполом всежиттєвого мандрованого університету, вічними студентами якого прагнемо бути.

Конференція почалася на Спаса, у Криворівні, з літургії в місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Після служби криворівський парох о. Іван Рибарук освятив повні кошики дарів земних; серед них і наш, величезний, вміст якого (спасівські яблучка, сливи, виноград) ми спожили просто на церковнім подвір’ї. О. Іван традиційно благословив коференцію й запросив приєднатись до неї громаду села.

Пленарна частина дійства відбулася у Криворівнянському літературно-меморіальному музеї Івана Франка. Вітальне Слово про Сковороду мовили: о. Іван Рибарук (вже традиційно), декан філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка Роман Крохмальний (дистанційно) і я, від оргкомітету. Усі говорили про актуальність сковородинського вчення як християнської основи світської української культури, як єднальної ланки поміж давньою і новою частинами української духової традиції, котра “все як зачарована повертається до сковородинства” (Д. Чижевський). Совєтський штамп про невоцерковленість чи антицерковність Сковороди, його небажання поповнити ряд “стовпів неотесаних у храмі божому” легко спростовується нагадуванням про те, що церква, із якою любомудр не знаходив спільної мови і з якої здійснив свій мандрований Вихід, була московською церквою, стовпом імперського фарисейства, що понині має до християнства хіба формальний стосунок.

Приємним сюрпризом став несподіваний візит відомого журналіста Айдера Муждабаєва, який разом зі знімальною групою перебував того дня у Криворівні. Айдер нагадав про кримсько-татарське коріння матері Г. Сковороди, розповів про свій гуцульський проєкт і, для участі в ньому, забрав у нас свого приятеля о. Івана Рибарука. Слово про Сковороду продовжило Слово про Сковородинівку, яке (дистанційно) мовила заступниця директора тамтешнього музею Сковороди Олена Рибка. Як відомо, будівлю музею у травні знищила московська ракета. Били прицільно, “визволяючи” українців від українського, але будівля музею — не весь музей і навіть не найголовніша його частина. “Затрьохсотити” Г. Сковороду 2022-го року москалям не вдалося так само, як 2014-го — “задвохсотити” Т. Шевченка. Головний вислід ваврварських спроб — іще більша увага цивілізованого світу до ключових постатей культури нації, яка стала поперек горла пажерливій імперії. Росія самовільно втрачає й те, що допіру вважала “скрєпами”, намагаючись подати Сковороду російським філософом (В. Ерн) чи бодай українсько-російським (О. Марченко). Аби не сумнівались — ракетна атака ще й на головний корпус Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди.

Завідувач кафедри української літератури цього вузу Ростислав Мельників (дистанційно) розповів про наукові будні прифронтового Харкова, Захарполісу (за Г. Сковородою); про сковородинський дух Слобожанщини і… Львова. Його бесіда (доповідь) мала назву “Всякому городу… Сковорода. Харків 2022” і стосувалася доробку не лише харківських, а й львівських сковородинознавців, які немалим собором підтримують зі слобожанськими друзями наукові зв’язки. Аж настільки, що 2020 року генеральний директор харківського видавництва “Акта” Галина Федорець (її дітище теж неабияк постраждало від московських бомбардувань) започаткувала серію “Львівська школа”. Пілотним виданням серії стала монографія львів’янина Назара Федорака “Сім наближень до Григорія Сковороди” з післямовою-благословенням від незабутнього харків’янина Леоніда Ушкалова.

У своїй  бесіді “Маршрути Григорія Сковороди, або для чого нам територія?” Назар зазначив, що, хоча географія мандрів Сковороди часом сягала далеко поза Україну (Петербург, Москва, Угорщина, Німеччина), писати свої твори міг тільки на рідній Слобожанщині. Тут  мандрував переважно в етнічних межах розселення українців і намагався не заступати в московщину, почуваючи “всегдашнее отвращение к краю сему” (за М. Ковалинським). Спілкування було взаємним — лише з тими, хто його запрошував і чекав, хто ментально був з ним спорідненим, у кому резонували і могли прорости зерна його філософії, органічно українського світовідчуття. Зрозуміло, ці межі не збігалися ані з совєтським адмінподілом, ані з теперішньою “лінією розмежування”. Доповідач показав мапу “сковородинських” сіл, що опинилися під тимчасовою окупацією, й стало очевидно, наскільки штучними, неадекватними є кордони, прокреслені імперськими танками, а не благословенними слідами Сковороди…

Львівську школу сковородинознавства представляла на конференції й професор Богдана Криса. Її тема “Сковорода і гори” — це не лише про те, чи бував любомудр у горах. Так, бував: перетинав Карпати з місією Вишневського, підіймався на Крейдяні гори в Кам’янці на Харківщині (доповнення від Р. Мельникова). Однак насамперед це про особливу, горню, модальність душі, віру в те, що тут місце сили і час істини. “Зійди, мій духу, в гори, де правда живе свята!” — писав знаючи про той стан (про той “дзен”), який відкривається лише на вершині, після многотрудного сходження, шляху — вгору! Богдана Семенівна заакцентувала особливість хронотопу нашої конференції: у просторі гір і в часі Переображення Господнього (19 серпня), яке відбулось не де-інде, як на горі (Тавор). На горах Спаситель мовив Нагірну проповідь, на горі Його й розп’яли…

Як завжди, не могло обійтися без виступу криворівнянина Василя Зеленчука, поета й дослідника Гуцульщини,  одного з фундаторів наших мандрованих конференцій, а нині військовослужбовця Верховинської тероборони. Свою бесіду “…Де закінчується хліб і починається вода” присвятив “сковородинському в ментальності гуцулів”. Гуцули займаються переважно сродною працею (різьбярство, ткацтво, вишивання, мосяжництво ets.). Працю рабську, нелюбу, виконувати нездатні, як нездатні ходити в ярмі. Неспроста слобожанин Гнат Хоткевич захоплювався і видатним земляком Сковородою, і гуцулами, аж настільки, що прагнув погуцулитись, аж створив знаменитий Гуцульський театр. Гуцули грали “штуку без штучности”: на сцені були митцями тою мірою, що допіру в житті. А мистецтво ж — це сродна праця…

Назар Данчишин у причинку (повідомленні) ““Піймай Сковороду” — вивчення української мови як іноземної крізь призму української культури” поділився досвідом укладання відповідного посібника, де Сковорода та інші впізнаванні для іноземців діячі нашої культури фігурують в ігрових методиках і моделях вивчення мови… Назвавши свою бесіду “Сковорода і таємниця Євхаристії (Одкровення Ольги Богословки)”, Ольга Чапля відверто поділилася досвідом  пізнання самої себе (“ключ до всього: пізнай себе” — практичне сковородинство в дії!), зокрема, й через відкриття сенсів свого імені та пташиного прізвища. Ключем до таємниць (і Євхаристії, й Ольги) виявився “Благодарний Еродій”, що відкрив тожсамість ряду “Ольга — свята — вдячна” і пояснив значення Таїнства Євхаристії яко містичного проживання Вдячності…

Моя бесіда була про “Сковородинську притчу “Убогий Жайворонок” як місток поміж Давнім і Новим українським письменствами”. Ця притча хронологічно передостання в доробку Сковороди (після неї лише “Потоп зміїний”), своєрідний заповіт жайворонка-любомудра (Сабаша-Савича, сина миру, ранкової пташки, що будить світ од ментального сну) землякам-тетервакам (“Бо ж усю Малоросію Великоросія називає тетерваками”). Тетервак зі сковородинської притчі не прислухався до порад жайворонка і потрапив до тенет світової марноти. А ось возний Тетерваковський із “Наталки Полтавки” сковородинця І. Котляревського, не повторив фатальної помилки свого попередника…

Логічним продовженням бесіди стала постановка, чи то пак сценічна екзегеза (за її режисером Євгеном Худзиком) “Убогого Жайворонка” у виконанні Шкільного театру “На Симонових стовпах” Українського католицького університету. Відбувалась, коли вже сутеніло, на сценічному майданчику коло криворівської церкви. Маленька освітлена сцена виглядала наче капличка в обрамленні гір та високого зоряного неба…

А наступного ранку ми рушили на вершину Чорногірського Попа Івана. Сходження було многотрудним, але прекрасним: із Дземброні через Водоспади, Вухатий Камінь, Смотрич… Осягнувши мету, ми утішились; розписались на прапорі, який несли з собою; сфотографувались на тлі от-от майже відновленої Обсерваторії й заснували наш давно вже омріяний Гуцульський мандрований університет…

Ми не знаємо, що з того вийде і як буде далі (війна, лихоліття), та ми знаємо, що  повинні були це зробити, що це мало відбутися. Тому що має бути наука, відкрита в життя, а не замкнена в схоластичній бібулі. Наука, що завжди в дорозі до істини, а не ступенів-звань, “відповідних” якимось “вимогам”. Її простір нічим не обмежений, крім вимог Бога у серці. Її простір означив Сковорода.

Підсумки конференції підбивали третього дня, коло гуцульської ватри. Неймовірно вдалим доповненням свята стали презентації давно очікуваних поетичних збірок: Любомира Стринаглюка “Таємні дотики” і Василя Зеленчука “Ґруні тай ґражди”. Поети були між нами, а все разом було Поезія. Те, що сталося з нами впродовж цих неповторних днів.

Ростислав Чопик