До 100-річчя Мирослава Мороза
17 січня 2023 року виповнилось 100 років
від дня народження визначного українського літературознавця, бібліографа, біографа, етнографа та фольклориста, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка
МИРОСЛАВА ОЛЕКСАНДРОВИЧА МОРОЗА
(17.01.1923–04.02.2006)
Народився науковець у с. Збоїща (тепер район Львова). У 1929–1935 рр. навчався у школі ім. Ю. Словацького на Замарстинові (передмістя Львова), а в 1936–1939 рр. – у Торговельній школі Львова. У січні 1940 р. став студентом Львівського державного педагогічного інституту й одночасно працював учителем початкової школи в с. Великі Грибовичі поблизу Львова. У серпні 1944 мобілізований у Червону армію, але невдовзі, у вересні, у Карпатах був поранений у голову. Після одужання ще воював на території Польщі, Чехословаччини та Австрії. По закінченні Другої світової війни в 1945-1950 рр. – студент філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Перед захистом дипломної роботи наприкінці квітня 1950 р. його репресували за звинуваченням ув антирадянській діяльності: був засуджений до смертної кари, яку замінили 25 роками у концтаборах Сибіру (Караганда, Воркута). У 1955 р., через майже два роки після смерті Й. Сталіна, його амністували (щоправда, лише 1965 р. тогочасний Верховний Суд України – «у зв’язку з відсутністю складу злочину» – його повністю реабілітував). Після розвінчання культу Сталіна 1956 р. Мирославові Морозу надали дозвіл захистити дипломну роботу і скласти державні іспити.
Здавалося, усі негаразди залишаться в минулому, однак і надалі йому стелився нелегкий життєвий шлях. У квітні 1957 р. недовго працював у Львівській науковій бібліотеці, згодом перейшов до бібліотеки Інституту суспільних наук АН України, а в 1959–1973 рр. – знову у Львівській науковій бібліотеці АН України (тепер – Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника). 1973 р. у розпал репресивних заходів проти української інтелігенції Мирослава Мороза звільнили «за втрату кваліфікації», а насправді за те, що в бібліографічному довіднику «Леся Українка. 1884–1970» згадав імена згодом репресованих особистостей і за підозри в родинних зв’язках із Валентином Морозом. Майже два роки знаний науковець, автор понад 150 праць, був змушений працювати чорноробом на складі Книготоргу, завгоспом на залізниці, а потім бібліотекарем на заводі у Львові. З кінця 1975 р. (з дозволу партійних чиновників) працював у львівському Центрі науково-технічної інформації, надалі, із травня 1977 р. – науковим працівником Музею етнографії та художнього промислу у Львові, а згодом – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського АН України, де став співавтором знакових (незважаючи на численні фактологічні аберації) колективних монографій «Бойківщина» (1983), «Гуцульщина» (1987), «Полісся» (1988). Багаторічні напрацювання в галузі народної культури систематизував і в 1990-х роках підготував до друку видання «Бібліографія українського народознавства» (у 3-х томах) (1999 р. вийшов лише т. 1. Фольклористика, кн. 1 і 2); до наступних томів – «Народне мистецтво» та «Етнографія» – науковець устиг укласти картотеки.
У 1990-х учений працював на посаді старшого наукового співробітника (1992) і завідував відділом франкознавства (1994–2002) Львівського відділення Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України. Наприкінці 1992 р. був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка і брав активну участь у підготовці матеріалів до «Енциклопедії НТШ».
Мирослав Мороз – автор понад 30 монографій, бібліографічних покажчиків, путівників і більш ніж 200 публікацій у різних виданнях із проблем літературознавства, бібліографії, етнографії, слов’янознавства. Науковець уклав і видав друком такі важливі і почасти монументальні книги: «Іван Франко. Бібліографія творів. 1874–1964» (1966); «Іван Котляревський. 1798—1968» (1969); «Леся Українка. 1884–1970» (1972); «Іван Франко. 1856–1984» (1987); «Літопис життя і творчості Лесі Українки» (1992); «Бібліографія українського народознавства» (у 3-х томах; 1999); «Етнографічна діяльність Раймунда Кайндля» (1992); «Михайло Драгоманов» (відзначений премією Гарвардського університету); «Літопис життя і творчості Івана Франка» (у 3 т.), який, на жаль, побачив світ уже по смерті автора, у 2016-2017 рр., завдяки зусиллям дочки Д. Гонтаревої, проте, без сумніву, став етапним виданням сучасного франкознавства, вершиною його наукової творчості.
Упродовж тривалого часу у науковому збірнику «Українське літературознавство» учений публікував статті, бібліографічні покажчики, списки літератури, матеріали до бібліографії в рубриках «Франкіана», «Іван Франко в мистецтві та художній літературі», «Зарубіжна франкіана» тощо, докладав значні зусилля до підготовки публікацій архівних матеріалів (творчої спадщини та кореспонденції) Івана Франка, фундатора наукового франкознавства академіка Михайла Возняка та ін. Він також був частим учасником різних франкознавчих заходів (конференцій, семінарів тощо), які ініціював Львівський університет, інтенсивно співпрацював із Інститутом франкознавства, творячи нову дослідницьку парадигму про Івана Франка.
Мирослав Мороз глибоко захоплювався й мистецтвом фотографії і навіть присвятив своєму хобі статті «Світло і тінь на бромі» та «Вирівняння великих контрастів».
За знакові наукові здобутки, фаховість і за людську зичливість Мирослава Мороза щиро поважали друзі й колеги. І досі в академічному середовищі згадують його дивовижну, інтелігентську, поінформованість про розмаїті наукові, освітні, культурно-мистецькі заходи, новинки театру й кіно, виставки тощо у Львові й поза ним, а також те, як люб’язно, ненав’язливо заохочував молодь до наукової діяльності, щедро ділився багатим життєвим досвідом і знаннями.
Похований науковець на Скнилівському цвинтарі поблизу Львова.
Віддаймо шану пам’яті Мирославові Морозу згадкою про його літературознавчий доробок.