До славного ювілею Почесного доктора Львівського національного університету імени Івана Франка https://lnu.edu.ua/…/honorary-doctors-of…/ivan-dziuba/ пропонуємо кілька цитат з публікації Івана Дзюби про самобутність, європейськість української культури та літератури, про роль освіти у популяризації знань про Україну, про світоглядні орієнтири у сприйнятті всього, що відбувається в Україні. Повністю текст статті “Що за обрієм? (наша культурна спадщина і культурне майбуття)”– за покликанням: https://shron1.chtyvo.org.ua/…/Scho_za_obriiem7_nasha…?

Від об’єктивної міри цілісності та структурної повноти культури слід відрізняти суб’єктивну міру їх усвідомлення індивідами та суспільством. Тут дається взнаки мала присутність багатьох компонентів національної культури в реальному житті суспільства та мале знання суспільства про неї. Геть багато забуто. Пішли в забуття або мало усвідомлені цінності живопису, архітектури, музики. Ще менше усвідомлений і ”затребуваний” колись щонайширше цілісний (ось де були повнота і цілісність!) світ народної культури, хоч він і досі зберігається в уламках.

У сприйнятті національної культури, літератури важливо позбутися стереотипів:

Стереотип консерватизму (архаїчності). Уявлення про українську літературу і мистецтво як переважно традиційні у своїх формах.

Стереотип демократизму. Це вже, так би мовити, апологетичний стереотип. Доброзичливці української літератури та мистецтва завжди підкреслювали їхню демократичність (зумовлену переважно селянською базою) і в цьому вбачали їхню привабливість та життєвість. Це справді так. Але і тут абсолютизація була б невиправданою. Соціальна база української літератури та мистецтва насправді була ширшою, і діячі їх, виходячи з різних шарів суспільства, відбивали різні ідеології.

Стереотип вторинності. Ним ми значною мірою зобов’язані казенному літературознавству та мистецтвознавству попередніх десятиліть, коли українських письменників та діячів мистецтв у щонайсуворіше обов’язковому порядку слід було зображати не інакше, як догідливими учнями великих російських вчителів. Безперечно, російська культура з кінця XVIII і особливо XIX ст. стає високою школою для українців. Але й тоді вони (принаймні, талановитіші з-поміж них) вчилися, по-перше, не сліпо, а творчо; по-друге, не лише у російських майстрів, а діставали стимули від усієї європейської культури. А в творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника немало моментів випередження сучасного їм рівня ідеологічного та художнього мислення; так само, як, скажімо, у великого режисера-новатора Леся Курбаса, в Олександра Довженка, в раннього Павла Тичини. А втім, академік О. Білецький вважав, що і мало нині шанований Г. Квітка-Основ’яненко створив жанр “сільської повісті” вперше в європейських літературах, – раніше, ніж Жорж Санд, Б. Ауербах і Д. Григорович.

Стереотип непрестижності. Він – плід безпідставної екстраполяції нинішніх пересудів на весь історичний простір української культури. Насправді ж українська культура знала і щасливі періоди високого престижу в Європі. Києво-Могилянська академія була одним з найважливіших центрів освіти та науки для всього слов’янства.

Більшість із цих стереотипів пов’язана з тим, що українські культура і література сприймаються переважно поза європейським і світовим контекстом, лише в однобічному порівнянні з російським еталоном, а то й просто в “домашньому” аспекті. Це, звичайно, насамперед стосується масової, буденної свідомості, але почасти й наукової. Таким чином, втрачалася порівняльна міра, а отже, й відчуття реального масштабу.

Майбутнє української нації значною мірою вирішуватиметься у сфері культури. Політичні та соціально-економічні зміни можуть створити сприятливі умови для закріплення, поглиблення й утривалення національної ідентичності й національного розвитку; але остаточну “санкцію” все це дістає лише в духовній культурі нації.

Розвиток культури неможливий без розвитку національного самоусвідомлення (як і останнє без першого). Тому зусилля системи виховання, освіти, преси, радіо, телебачення мають бути спрямовані на поглиблення здорового національно-культурного самоусвідомлення, на вироблення потреби в національній культурі як засадничому елементі, фундаменті духовного здоров’я і суспільства, і особистості.

Кожна нація передає та відновлює свою культуру через освіту. Звідси – необхідність рішуче посилити національно-культурний характер усієї системи освіти. Через культуру інші народи можуть нас пізнати і зрозуміти.

Час уже переосмислити роль національної мови та культури в житті суспільства, спростувати уявлення, ніби вони не впливають на матеріальний розвиток суспільства, а є начебто лише зворотний зв’язок. Нова концепція має охопити факти і цінності культурного життя українців поза межами України; розглядати культуру – її збереження і розвиток – як основний зміст історичного процесу; показати шлях руйнування структури особистості; прагнути до поєднання різних підходів до культури: інформаційного, психологічно-інтелектуального, соціоетичного, історичного, синтетичного.