Марта Дика: Розкажи про свою історію переходу на українську: коли ти це зробила, чому перейшла, чи було це свідомим рішенням?

Нора Одоне: Я сама з півдня. Народилася в невеличкому смт у Криму, а у 2014 році (зі зрозумілих причин) моя сім‘я «перекочувала» до Миколаєва. Майже весь час я навчалася у школах/класах, де мовою викладання була російська.

Коли мене віддавали до першого класу, тоді був вибір: 2 класи з російською мовою і один із українською. Мої батьки віддали мене до класу, де вчили російською. Я ніколи не запитувала, чому саме так, але, зрештою, цей вибір не є дивним, враховуючи те, що, крім вчителів із української і деяких приїжджих, ніхто в нашому смт не розмовляв українською. До того ж у класі з російською була більш досвідчена вчителька, до якої усі батьки тільки й мріяли віддати своїх дітей на навчання (навіть конкурси були).

Перед переїздом до Миколаєва ми з сім‘єю ще пожили з пів року в Очакові, що поблизу. Там я вперше пішла до школи, де викладали українською. Було важко та незрозуміло. У Криму мені добре давалася українська література, але з мови в мене завжди були кепські оцінки. Десь до 9 класу я категорично не сприймала іноземні мови, серед яких для мене була й українська, беручи до уваги своє оточення. Дитиною думала, що немає сенсу вчитися говорити тією мовою, якою ніхто навколо не говорить.

По приїзді в Миколаїв батьки мене знову віддали у школу з українською (бо була найближчою і державною, а отже — дешевшою). У цій школі я провчилася півтора року — аж потім вмовила батьків віддати мене у ліцей, що був навпроти школи і де викладали російською. Аргументувала своє бажання тим, що там мені буде легше, і я краще вчитимусь, а «ліцей» звучить престижніше, і до того ж моя найкраща подруга Юля теж туди хотіла. Мої батьки не опиралися, а тому вже від початку другого семестру 8 класу я ходила до ліцею.

Головну причину мого мовного переходу, як не парадоксально, треба шукати саме в цьому ліцеї, де все, крім української мови та літератури, викладалося російською. Як так вийшло? — Справа саме в цій вчительці з української. Так вже сталося, що вона перевернула все моє життя догори дриґом. Коли я була дитиною, я захопилася спочатку нею як людиною, а потім звернула особливу увагу на її предмет. Зі мною відбувалася, як я люблю повторювати, «лагідна українізація». Щоби вразити свою улюблену вчительку, я почала розмовляти бодай із нею українською, посилено готуватися до її уроків і, зрештою, сама не помітила, як захопилася українською культурою.

Тоді ще не йшлося про історію нашої держави й усвідомлення себе як зросійщеної українки, ні. Але моя зацікавленість мовою та літературою стала початком розуміння болючих, проте важливих речей; шляхом у пошуках визначення себе в історичній і культурній площинах.

Тож десь у 15 років розпочався мій шлях до українського. Я не можу казати зараз, наскільки усвідомленим було моє зацікавлення тоді, але воно згодом переросло в свідоме рішення розмовляти українською і вважати саме її рідною мовою.

М: Чи вступала ти до університету саме у Львові через мовне середовище?

Н: Так, Львів обрала зокрема через мовне середовище. Після закінчення ліцею я зрозуміла, що хочу говорити українською і, відповідно, чути її навколо себе. Я не знаю, направду, чи наважилася б колись перейти на українську в Миколаєві, адже всі мої близькі та друзі говорили російською, а я тоді мала проблеми з розмовною українською, що значно ускладнило б мовний перехід. Тому вирішила вступати до Львова. Я була впевнена, що в українськомовному середовищі мені вдасться швидко та безболісно адаптуватися.

М: На які труднощі ти натрапила у процесі переходу на українську?

Н: Першою проблемою було мовне середовище й ставлення оточення до української. У містах на півдні закріплені певні стереотипи щодо того, що українська — мова села і тд. Та й загалом, українську здебільшого сприймають як щось чуже там, як те, чому немає місця. До переїзду на захід я чула українську тільки на уроках, від декількох приїжджих і на заходах від УАЛ (Української академії лідерства). В таких умовах надзвичайно важко не те що почати говорити українською, а принаймні зрозуміти, навіщо тобі це треба. Присутній і тиск від інших людей, адже, коли ти говориш українською на півдні, то більшість людей сприймає це щонайменше здивовано, а щонайбільше — агресивно та вороже.

Коли я приїжджала до Миколаєва, то мене кожен запитував, чому це я відмовилася від російської. Хтось просив переходити на російську (такі прохання я успішно ігнорувала), хтось казав, що моя українська звучить штучно, намагаючись присоромити й знову ж таки продовжити розмову вже повністю російською. Зрештою, не все так погано, адже були й люди, що прийняли мене «новою» без зайвих проблем. Такі люди послуговувалися принципом «доки ми одне одного розуміємо, то все гаразд».

Якщо казати про більш практичні речі, то мені довелося пройти довгий шлях від «ламаної» української до рівня вільного володіння нею. На початку я зовсім не могла нею говорити, не могла зібрати думки до купи й звучала максимально абсурдно. Це ще про ліцейський період, коли доводилося вживати українську дуже рідко, фактично тільки на уроках. Пізніше мені надзвичайно допомогли заходи від УАЛ, адже в них є принцип: доки ти там, ти маєш розмовляти українською. До переїзду до Львова у мене не було друзів для того, щоби практикувати українську, тому я вправлялася у ній там із підлітками з різних куточків України.

Зараз я намагаюся згадати, як так вийшло, що по приїзду до Львова у мене вже не було сильних проблем із розмовною мовою, незважаючи на те, що використовувала я її до того рідко. Ймовірно, справа в тому, що я читала багато літератури українською. Саме книги мені дозволили цілісно сприймати її, розуміти структуру та покращити свій словниковий запас.

Коли не знала слів, тоді шукала значення в інтернеті й виписувала собі. Цю звичку я мала й надалі: кожного разу, коли мене хтось виправляв, я записувала помилки або прокручувала діалоги у голові. Критика була для мене корисною, адже, оскільки я певною мірою перфекціоністка, мені завжди кортіло виправитися, щоби наступного разу не відчувати себе дурною. Багато читала Авраменка, дивилася його випуски на YouTube, переглядала зображення з Лепетуном і намагалася запам‘ятати типові помилки, читала «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича, слухала українську музику.

Я була настільки зануреною в українське внутрішньо (попри російськомовне зовнішнє), що коли приїхала до Львова і стала говорити українською, то мені знадобилося лише декілька місяців для того, щоби почати думати українською. Найважче було з числами, народними піснями, лічилками і скоромовками. З числами — бо для того, щоби щось рахувати, потрібно неабияк додатково напружувати мозок, з усім іншим — бо я просто їх не знала, а тому буквально вивчала як щось нове для себе.

Надзвичайно корисним для мене був і звичайний перекладач. Був момент, коли я прийшла до магазину і не знала, як буде «тьорка» українською. У таких випадках, коли ти сумніваєшся або зовсім не знаєш, як сказати щось українською, варто одразу це фіксувати і шукати, як замінити російське слово. Згодом стає легше, слова запам’ятовуються і більше не потребують перевірок.

М: Як поставилась до такого рішення твоя сім’я? Якою мовою/мовами спілкуєшся вдома зараз, бо тепер в тебе дещо інтернаціональна родина?

Н: Мої батьки спершу реагували по-різному: тато з іронічною посмішкою і словами «що, тепер по-українськи балакаєш?», а мама, здається, майже ніяк від початку і не відреагувала, тільки час від часу, як пам‘ятаю, хвалилася, як гарно я стала розмовляти українською, не так, як вона чи деякі її колеги з роботи. Зрештою, вони просто прийняли той факт, що я більше не говорю російською.

Моя мама пізніше й сама задумалася над мовним питанням і почала повільно переходити на українську. На початку, як і всім, їй було дуже важко, а колеги з роботи, як вона розповідала, постійно сміялися над її українською. Але вона сильніша за мене, тому думка інших її ніяк не хвилювала, їй завжди було байдуже на подібну критику. Її українська закріпилася тоді, коли я привезла знайомитися свого чоловіка. Він француз, але, якось зацікавившись Україною, згодом вивчав українську в університеті. Відповідно, він не міг знати російської, і в моїх батьків було три варіанти для подальшої комунікації: французька, англійська чи українська. Українська була найлегшим варіантом, адже французькою й англійською вони не володіють. Так минуло їхнє зближення з українською.

Направду, мої батьки були завжди свідомими в тому плані, що ніколи не були проросійськими. Вони без зайвих роздумів полишили кримське життя заради того, щоби служити в українській армії, а не переприсягати російській. Тато теж без вагань поїхав свого часу в АТО, а зараз продовжує захищати Україну. Хоч він досі не полишив російської, я спостерігаю за його спробами час від часу говорити українською. І чомусь я впевнена, що колись йому, як і раніше моїй мамі, вийде «перейти рубікон».

Якщо говорити про мою власну сім‘ю, то з чоловіком із перших днів ми говоримо українською. Як я вже загадала раніше, він вивчав її в університеті до того, як вперше приїхати в Україну. У нас не було жодних суперечок щодо мови, адже він настільки закоханий в українську і вже наскільки віддалений від рідної французької, що сам не розглядає варіантів говорити іншою мовою. Він приїхав до України з розумінням того, що на її теренах має лунати українська, і досі лише підтверджує те, що можна жити в Україні без знання російської. Подорожував Україною він навіть більше за мене і, як не дивно, у нього не виникало серйозних проблем із порозумінням. Коли до нього зверталися російською, то він пояснював, що сам із Франції, що розуміє українську, але зовсім не російську. Тоді люди так чи інакше переходили на українську.

З сім‘єю чоловіка розмовляємо англійською та французькою там, де це можливо, але здебільшого я говорю йому українською, що хочу сказати, а він перекладає іншим вже французькою — і навпаки.

М: Чи не пошкодувала ти про зміну спеціальності в Університеті саме на українську філологію?

Н: Думаю, що ні. Коли я навчалася на істфаці й прослухала базовий курс «української мови» на першому курсі, то одразу зрозуміла, що до цього в мене більше лежить душа, ніж до історії.

Я маю довгу власну історію взаємодії з українською мовою та літературою, шлях від ненависті/неприйняття до любові, а тому для мене українська філологія — це особисте, те, від чого я вже нікуди ніколи не втечу. Мені здається, навіть якби не перевелася, то вона була б у мені десь всередині спогадом про те, як детально до того я розбирала наголоси, діалектизми і стилістичні помилки. Коли я ще була на істфаці, то мені навіть снилося, що я сперечаюся з кимось у маршрутці про правильний наголос ;)

М: Що можеш порадити тим, хто вирішив перейти на українську зараз?

Хочеться одразу сказати всім, хто переходить зараз на українську, — ви не смішні, а чудові (і сміливі). Я не можу знати обставин кожної людини, яка переходить на українську, але я розумію тих, кому може бути важко і дивно через те, що доводиться відмовитися від того, з чим вони зростали. Розумію тих людей, які дійшли до усвідомлення того, що мова, якою вони говорили з дитинства (або ж тривалий час) є насправді чужою. Може, дехто навіть відчуває той самий біль за несправедливо відібране українське і тривале насадження російського. У будь-якому разі знайте: ви не самотні. Якщо ви відчуваєте зараз себе розгубленими і вам важко формулювати свої думки українською, а всі слова ніби вислизають із голови, то пам‘ятайте, що це лише початок і далі буде легше.

З практичних порад щодо переходу: 

1) Якщо маєте можливість — побудьте хоча б якийсь час в українськомовному середовищі. Це в рази пришвидшить вашу адаптацію, і ви не будете відчувати себе окремішними.

2) Змініть мову налаштувань вашого телефона на українську. Більшість із нас тримає телефон у руках ледь не цілий день, особливо сьогодні, а так вам легше буде звикати до української.

3) Досліджуйте українське: музику, літературу, кінематограф. У нас є чудові співаки, письменники та режисери. І вибір настільки великий, що кожен знайде своє.

4) Виписуйте або старайтеся запам‘ятовувати нові слова, а якщо вас хтось виправляє — не засмучуйтеся, запам‘ятайте помилки і виправлення. Сприймайте критику як можливість стати кращим.

5) Періодично зупиняйтеся і розглядайте предмети навколо. З‘ясуйте, чи ви знаєте, як назвати все українською. Якщо ні, то скористайтеся гуглом і знову ж таки намагайтеся запам‘ятати.

6) Використовуйте тільки ті слова та вислови українською, що перегукуються із вашим життям. Не намайтеся «зубрити» те, чого ви не чуєте в реальному житті або не використовуєте.

7) Якщо вам потрібна допомога — не соромтеся звернутися до когось. Зараз є багато людей, які готові допомогти.

8) Знайдіть когось, хто поділяє ваші погляди і вважає, що мова – ДНК нації. Можливо, ви будете здивовані, але таких людей багато.