НА СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ РОМАНУ ІВАНИЧУКОВІ
17 вересня 2021 р. – згадуємо імення Романа Іваничука (1929–2016), видатного письменника із покоління шістдесятників, політика, лауреата Шевченківської премії, Героя України, професора кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка, Почесного доктора Львівського національного університету імені Івана Франка, у п’яті роковини його відходу у вічність.
Його ім’я визначило і сповнило його призначення: РОМАН. Знакомитий (таким словом він означує інших славетних людей) РОМАНІСТ, знакова постать національного письменства, якого на світанку творчості поблагословили Ірина Вільде та Михайло Яцків.
Слово Романа Іваничука вміє як втягнути читача у коло «Магії старого пергаменту» (Р. Федорів), підняти його до «високих вимірів духовності» (Р. Кудлик), що зупиняє мить, наближаючи в такий спосіб до істини. Письменник в одній зі своїх художніх іпостасей, в образі Осташка із «Черленого вина», визначає прикмети слова, наділеного силою: «Та ніхто не знає того, що легко трость стає тяжчою від залізного келепа, коли виписуєш на папері слово, яке повинно жити ще й тоді, коли на місці калюж крові зарясніють кетягами кущі калини, а поламані вістря списів переміняються у червоний пісок. Зброярі нагострюють мечі і сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки свої, з яких хочу викувати правдиве слово».
Критика відзначає «гаряче й інтонаційно багате дихання прози» Р.Іваничука, «задушевність, дзвінку й прозору «криштальність» стилю, елегантність вислову, сконцентрованість фрази, що таїть, наче айсберг, вагомий підтекст», її пристрасність, публіцистичність, виводячи і «досвід певного синтетизму мислення, втіленого у «символізм» тексту зі специфіки особистості самого автора: «Певно, не один із нас, услухаючись у його майже юнацьки енергійний голос, задивляючись на смагляве мефістофельське обличчя і сиве кипіння непокірної гриви, ловив себе на такій думці: «Наскільки ж біднішими були б ми без Іваничука!…Такі люди ніби оточені полем світлоносної енергії й філософської іронії. Енергія та проливається на нас і дає животворний заряд для роботи душі». І слово крізь призму неординарної особистості стало своєрідним віртуальним продовженням того химерного гірського гуцульського краю, з якого до Львова, в українську літературу, з високих полонин зійшов Роман, син вчителя Івана Іваничука, – з села Трач Косівського району Івано-Франківської області, де народився 27 травня 1929 року.
1948-1957рр. – навчання у Львівському державному університеті ім.І.Франка з чотирирічною перервою – був посланий «на перевиховання» в ряди Радянської Армії…в азербайджанському місті Гянджі (Кіровабаді)» у зв’язку зі студентською чисткою з приводу вбивства Я.Галана, де «тяжко тужив за втраченими літами». Однак, як згадує письменник, саме там «…уник вимушеного вихваляння тирана всіх часів і народів, до того ж знайомство з азербайджанським краєм пригодилося мені в роботі над романом «Четвертий вимір», за який я отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка».
Цього періоду стосуються і перші проби пера, добре проаналізовані, як і наступні твори, з точки зору жанру і стилю у працях українських літературознавців: С. Андрусів, Л. Міщенко, І. Дзюби, І. Денисюка, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Косіва, Т. Салиги, А. Шевченка та ін. 1958р. – вихід першої збірки новел «Прут несе кригу», згодом – «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму» (1961), «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975), трилогії «Край битого шляху», повістей «Місто» (1977), «Сьоме небо» (1985).
З кінця 1960-х р.р. Р. Іваничук працює в царині історичної белетристики, вважаючи, що «українська історична романістика стала сьогодні однією з найширших магістралей, якою доходять до читача скарби національної духовної спадщини», а «в час посухи на наукову історіографію потрібен мислячий історичний роман, який не обманював би завжди віруючого читача».
У спадщині Р. Іваничука – напевно, більше п’ятнадцяти історичних романів, якими він «намагався заповнити білі плями в нашій історії», серед них: «Мальви» («Яничари», 1968, 1992), «Журавлиний крик» (1968,опубл.1988), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979,отримав премію ім.А.Головка), «Вода з каменю» (1982), «Четвертий вимір» (1984, Державна премія УРСР ім.Т.Г.Шевченка), «Шрами на скалі»(1987), «Орда» (1989, опубл. окремим виданням 1992), «Бо війна війною», що творять «один цикл, один великий роман про рідну історію», об’єднані самим «матеріалом, історією, спільними подіями й героями, наскрізними образами-символами, а й наскрізними ідеями», де ідея любові до рідного народу і землі – визначальна, об’єднані також і складною часово-просторовою організацією кожного твору – у цьому особливості поетики історичної прози Р.Іваничука.
Автобіографічний твір «Благослови, душе моя, Господа» став містком для Іваничука до власне філософської художньої прози, закономірної в його творчому доробку, оскільки вся історична романістика письменника позначена потужними філософськими узагальненнями.
1997р. вийшов у світ триптих повістей «Смерть Юди», над яким автор працював з 1992 по 1996 р.р., що своєю жанрово-стильовою побудовою споріднений з історичними творами Р.Іваничука, за проблемним спрямуванням продовжує його панорамний цикл про духовне буття української людини, своєрідно узагальнює попередній досвід.
Роман-тетралогія «Вогненні стовпи» – перший в Незалежній Україні роман із темою УПА, темою українського Резистансу.
Цей твір автор називав «книгою свого життя», «вистражданим твором». який має чи не найбільше значення з-поміж усіх написаних раніше. Не лише тому, що «завершує п’ятнадцятитомний цикл історичних романів», – як згадував письменник у своєму «Нещоденному щоденнику», – адже підтверджує істинність вибору життєвого шляху ще у далекій юності, коли тільки мріялось про шляхетне лицарство пера. Формально роман датовано 1997–2002 роками, коли тривала безпосередня робота над текстом. Одначе письменник йшов до нього, до його складної теми все своє свідоме життя, котре проминуло «у тісній дотичності до історії українського повстанського руху періодів бойових дій, репресій над учасниками реконкісти і осмислення наслідків руху опору як у середовищі нашого народу, так і у ворожому стані». Невипадково Ніна Бічуя підкреслює, що «то дійсно якийсь Іваничуків спалах, момент піднесення, горіння й незгоряння».
«Вогненні стовпи» також розкривають і те, звідки бере початок письменникова концепція «меча і мислі», втілена у творчості, і яка входила до проблемного кола лекцій курсу «Актуальні проблеми української літератури» та спецкурсу «Український історичний роман», що їх Роман Іваничук читав студентам-філологам у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
«Нещоденний щоденник» (2005) продовжує «серію» письменникових книг мемуарів «Благослови, душе моя, Господа!», «Мандрівки близькі і далекі», «На маргінесі». Це своєрідний сплав власне діаріуша, спомину, політичної аналітики, публіцистики, ліричних відступів, письменницької критики, роздумів про суть мистецтва і буття. Це справді щоденник нещоденний. В Р. Іваничука вибірково, із внутрішньої, емоційної, треми прозирають ті чи інші події, люди, враження, настрої, однак стабільним та імперативним залишається переконання, що у «нинішній час розпачливих пошуків нових напрямів і стилів […] все навальніше спливає на дзеркало літературного процесу мемуаристика як фактор істини».
Діаріуш вкотре переконує в тому, що вболівання за національне історичне завтра спонукує Р. Іваничука до заангажованості (за І. Франком) в літературі і громадському житті. Офіційні хронологічні рамки твору – 2003-2004 роки, але письменникова пам’ять повертає назад, і тоді щоденник часово розширюється – на п’ять, десять і більше років – до 1943 року і далі.
Сучасний політичний момент актуалізує в пам’яті Р. Іваничука ті чи інші літературні події, спомини з дитячих літ чи історії написання творів. Особливо важливі (особисто, політично) дні він позначує: 10 серпня (презентація «Вогненних стовпів»), 22–25 серпня (12-та річниця Незалежності України), 31 січня (річниця смерті брата Євгена), 26 лютого (день народження сестри Наталі) та ін. датування інтенсифікується в «помаранчеві» дні України, час виборів і Майдану. Авторові важливо зафіксувати епоху, зупинити мить, назвавши імена барикад – з того та іншого боку.
«Нещоденний щоденник» розкриває і секрети появи твору про УПА «Вогненні стовпи» та роману «Через перевал», який став містком від власне художнього творіння до мемуаристики». Знайомить із Іваничуковою родиною, друзями і не тільки, надіями на гуцульську сагу «Злодії і Апостоли», роман «Передлуння» та багато-багато інших творів. Пам’ятання про Трач, Коломию, брата Євгена, сестру Наталку і себе хлопчаком актуалізує досвід «Вогненних стовпів», розшифровуючи «Містерію Йорданської ночі» (М. Ільницький).
У праці Р. Іваничук вкотре повертається і до Львівського університету, в якому вчився, і де тепер професорував, маючи за плечима «найсвітліше десятиліття» на «Возняковій кафедрі – кафедрі вчителя». А в пам’яті світлі обличчя його університетських професорів М. Возняка, М. Рудницького, О. Ковбуза, ректорів Є. Лазаренка та І. Вакарчука, однокурсників і друзів І. Денисюка, Д. Павличка, А. Скоця, студентів, яким читав лекції.
Згадуючи Роман Іваничука, Львівський національний університет імені Івана Франка, філологічний факультет, кафедра української літератури ім.акад.М.Возняка підтримують родину Романа Іваничука у її смутку.
На Личаківському цвинтарі об 11.00. відбудеться поминальне богослуження.
(за публікаціями І.Роздольської)