Поезія емоційного факту. ГАЛИНА КРУК

15.03.2023 | 13:14

Пропонуємо уривок із матеріалу suspilne.media :

Слово української письменниці та волонтерки Галини Крук протягом усього року звучало на різних світових та українських майданчиках, її слова цитували закордонні видання — всюди, де можна було озвучити питання, пов’язані з підтримкою українського суспільства, що опинилося у війні з Росією. А проте, свою волонтерську та літературну діяльність, пов’язану з війною, Галина Крук розпочала ще 2014 року. Цьогоріч у травні у американському видавництві Arrowsmith Press заплановано вихід англомовної книги авторки “A Crash Course in Molotov Cocktails” (“Прискорений курс з “Коктейлю Молотова””).

Цього року Галина Крук стала лавреаткою премії Women in Arts 2023 у номінації “Жінки у літературі”, що пройшла під гаслом “Вогонь запеклих не пече”. Премія ініційована Українським інститутом та ООН Жінки в Україні у межах руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, що відбувся вже вчетверте, однак після року перерви.

Про поезію під час війни, її силу, мовчання, емоції та (не)можливість заміщати собою зброю — читайте у інтерв’ю Суспільне Культура.

Про поезію та прозу під час війни

У одному з ваших інтерв’ю ви згадуєте, що під час Майдану робили якісь нотатки і тексти, які потім так і не були опублікованими. Протягом минулого року ми багато чули, що війна, що сталася після повномасштабного вторгнення, — найбільш задокументована і описана. Але я хотіла спитати про силу і слабкість неопублікованого слова: про те, чи все, що ми маємо сказати, публікується саме зараз.

Дійсно, таке враження, що війна відбувається майже у прямому ефірі. Більшість подій відразу отримує фіксацію у відео- та аудіоформатах, у фотографіях та мережевих дописах.

Від самого початку, одразу після 24 лютого, я публікувала досить багато у своєму фейсбуку. Тобто це не зовсім мій варіант, коли написане залишається неопублікованим, я багато поточних вражень публікую на своїй сторінці по свіжих слідах. Для мене це своєрідна форма щоденникових записів, за якими можна пригадати і що саме відбувалося, і свій стан, і свої швидкі рефлексії на події. Часто такою формою спонтанної рефлексії стає вірш, який я відразу викладаю на сторінці. Тут він відразу отримує й аудиторію, і відгук, і поширення, і переклади іншими мовами. Під час повномасштабної війни все це стало особливо важливим.

З іншого боку, усі ми постійно перебуваємо всередині війни. Творче письмо може ставати свідченням чи емоційним документуванням і цим допомагати. Але водночас пригадування певного травматичного досвіду чи повернення до нього може викликати і ретравматизацію. Наприклад, вірш про Бучу чи Ізюм, написаний по свіжих слідах, допомагає вербалізувати переживання та біль, натомість якщо повернутися до нього через якийсь час, то я не впевнена, чи він не будитиме в нас ті ж спогади і не занурюватиме нас знову в нашу недоосмислену травму. Це болісна поезія гострого і драматичного моменту, і я не впевнена, чи ми хотітимемо читати такі тексти в майбутньому, вони нас тригеритимуть. Але водночас як авторка я відчуваю потребу зафіксувати і задокументувати цей стан і ці переживання, раз вони уже з нами трапилися. Натомість для зовнішньої аудиторії, яка не травмована цими важкими реаліями і переживаннями війни, таке емоційне поетичне свідчення є чи не найкращим способом передати і пояснити, що відбувається і як ми почуваємося в обставинах війни. Така поезія, як не раз мені довелося почути на виступах за кордоном, дозволяє людям поза Україною відчувати та співпереживати, краще і глибше розуміти ситуацію та наслідки війни для людей в Україні.

читати далі…