«I am a passenger

And I ride, and I ride…» – ці слова з пісні Іггі Попа стали саундтреком до лекції професора кафедри слов’янської філології Алли Татаренко про те, як ще можна читати сучасну прозу: як вслухання у ритми книги, ніби у гірку і солодку симфонію. Музика у трилогії Звонка Карановича «Щоденник дезертира» є таємним шифром для розпізнавання свого (скажи мені, що ти слухаєш…), для передачі сенсів (розповісти про свої переживання «Синіми валентинками» Тома Вейтса), тим, що диференціює покоління і водночас є процесом самоідентифікації. А для Водія (насправді ведучого нічних радіоефірів) із роману «Саторі» Срджана Срдича музика стає укриттям, одним із способів самосцілення, виходом із безкінечного керуаківського кружляння у світі поствоєнної Сербії.

Після лекції відбулася розмова із Срджаном Срдичем, який розповів, чому все ж не «Нірвана» стала головним гуртом його ґенерації, як музика іноді є єдиною мовою, якою можна розповісти про травми покоління, про музику як частину автобіографії, про те, як бути письменником і ді-джеєм і яку музику найкраще слухати під «Саторі».

Зустріч відбулася у рамках «Платформи інтермедіальних досліджень». Романи З. Карановича «Чотири стіни і місто» і «Три картини перемоги», поетична збірка «Барабани і струни, маґістраль і ніч», а також роман С. Срдича «Саторі» доступні українським читачам у перекладі рідною мовою.