«Стою, мов явір в огняній одежі…»
Рік тому у цей день, 29 січня, пішов у засвіти геніальний український поет Дмитро Васильович Павличко. Та безперечним є той факт, що ніколи і нізащо не згасне він у пам’яті співвітчизників.
Про свої зустрічі з художником слова пише український перекладач, письменник, науковець Андрій Олександрович Содомора:
На жаль, не були частими мої зустрічі з Дмитром Васильовичем Павличком. Озираючись на ті моменти, тобто порухи життя, відчуваю майже невловну бистрину, в якій перебував поет і громадський діяч. Відчуваю – і дивуюсь: як можна було узгодити два протилежні способи життя – споглядальне («поетичне») й активне, дійове (в юнацтві – навіть бойове), як це можна було, надто при такому розмахові одного й другого?..
Зустрічі з Павличком – це зустрічі і з його творчістю. У спогади про нього неминуче вплітається прочитане. Сказав же Овідій: «Образ правдивий мій – в пісні моїй». Тому й спробую якомога стисліше поєднати вихоплені з життєвого потоку хвилини – з прочитаним, відчутим, побаченим уже внутрішнім зором. Озирнути ж Павличкову творчість неможливо, не сягаючи найвіддаленіших обріїв світової літератури, античної – зокрема, радше передусім.
Як із зауваженого в реальному житті, так і з прочитаного, уявного, щось одне запам’ятовується в особливому світлі, щось інше відступає наче в тінь… Серед поетичних образів, з яких зіткано живий, хочеться сказати гуцульський килим Павличкової лірики, ще й досі яскравіє в пам’яті – саме цей: «Стою, мов явір в огняній одежі, / Снігам навстріч несе мене земля» («Бажання»). Ще й досі, хоч написана була ця поезія на початку сімдесятих, темних років. З того тла й проривається цей огненний образ. А далі, знову ж на контрасті, – білість: «…снігам навстріч несе мене земля». І ще один контраст: «Стою…» – «несе»…
Подібне в античній поезії: прочитавши рядок – зупиняємось, хочемо з ним побути, піти стежками, на які цей вірш спрямовує, як і тими, що їх самі для себе знаходимо. Бо це – класичний твір, який кличе кожним своїм образом, кожним словом (поезія, яка «більше дзвенить, аніж важить», – нікуди не кличе)…
Отож стоїки, на чиїх позиціях до кінця стояв наш Каменяр… «Вогонь в одежі слова»… Космічні виміри творчих обріїв: «Мов планета блудна, я лечу / В таємничу безодню…» – у «Мойсеї»; «Твоїх долонь сяйлива лодь / Несе мене в космічному просторі…» – у «Гранослові». Явір, улюблений поетичний образ, що одразу ж стає піснею («Явір і яворина» – одна з найзворушливіших пісень на слова Дмитра Павличка)… «Горіла сосна і явíр…» – у народній пісні… «Стоїть явір над водою…» Семена Гулака-Артемовського: «Не рад явір хилитися – / Вода корінь миє…»
Стрімкий життєвий потік не аж так підмивав корінь, щоб автор «Гранослова» хилився («Стою, мов явір…»): поет у своїх засадах, які цементувала любов до України («…все життя віддав я Україні»), не хилився – був перейнятий духом античного стоїцизму… Земля («…несе мене земля»); мене, можемо продовжити, – живу часточку Матері-землі: «Так я відкрив, що полум’я любові, / Плачі і радощі в моїй душі – / Все з одності землі моєї й крові» («Земля»)… «Земле, моя всеплодющая мати…» – знову голос Франка…
Можна йти далі стежками слів, з яких постав цей образ, а ось – кінцівка сонета: «Я хочу жити раз, але в огні, / Що палить душі плісняві й зів’ялі, / Вистрілює крильми з плечей мені!» Прислухаймось до неї – і вона знову поведе нас, якщо словами Франка, – «стежками всесвітньої історії та літератури». Поведе до Шевченка («А дай жити, серцем жити…»), бо саме в серці, а не в плоті, той вогонь, що з людини робить людину… Знову ж – до Франка: «А що кров не зможе змить, / Спалимо огнем то!» До Горація, який прагне слави живої, що у слові, тому й бачить свій пам’ятник не у бронзі чи в камені пірамід, що беруться віковою пліснявою (situ), а в образі могутнього дерева, що з кожною весною зодягається у свіже листя, «мову дерев»; дерева, що під вітром наче й собі поривається в лет. Так і чільний римський лірик чує крила, які в нього вже «за плечима плещуть»…
