ФРАНКОВА КАФЕДРА
Чи вчився Іван Франко на кафедрі української літератури у Львівському університеті? Чи є патрон університету випускником філологічного факультету?
І так, і ні. Відомо, що Франко записався (не вступив!) на філософський факультет Львівського університету на Покрову 1875 року, а його метою було здобуття фаху гімназійного вчителя української мови і літератури та класичної філології. Ця мрія про вчительську чи викладацьку кар’єру не здійснилась. На перешкоді стало багато причин, головно – його національно-політична діяльність. Для багатьох неофітів, хто тільки прагне пізнавати curriculum vitae Івана Франка, дивними є рядки з його життєпису: навчався на філософському факультеті Львівського університету, закінчив восьмий семестр філософського факультету Чернівецького університету аж у 1891 році, доктором філософії став у Віденському університеті 1894 року, подавався на посаду приват-доцента української літератури Львівського університету, габілітувався і прочитав пробну демонстраційну лекцію, однак… Були педагогічні спроби чи, точніше, наміри ще двічі у Львові й одна у Чернівцях, проте реалізував себе фактично Франко в інших доменах – творчій і науковій. Хоча свого основного фаху (за дипломом!) звісно не забував – у його доробку близько 150 наукових, публіцистичних та художніх текстів з педагогічною проблематикою та тематикою. Іван Франко як науковець та особистість сформувався та діяв в «західній», «євроатлантичній» цивілізаційній простороні, тому його спадщина, також і педагогічна, особливо важлива для точного вибору стандартів та цілей навчання у теперішніх умовах трансформації української системи освіти та науки, для відродження аксіологічних принципів та дидактичної телеології у середній і вищій школі, повернення до універсальних цивілізаційних цінностей і висновування з них стратегії поступу.
У контексті загальної філософії освіти в системі соціокультурного розвитку педагогічна теорія є вираженням певного ширшого філософського погляду на світ, становить його своєрідну екземпліфікацію через з’ясування і засвоєння методології багатьох прикладів попередніх освітніх практик. Тому філологічний та педагогічний досвід Івана Франка у цьому загальнонаціональному річищі безцінний. Майстерно використавши інструментарій літературної і лінгвістичної герменевтики, дидактик і науковець писав про таємничий, певною мірою містичний субстрат рідної мови і літератури та його вплив на індивідуума і цілу націю. Франко став творцем української уніфікованої вищої культури, що традиційно формується і передається майбутнім поколінням через національні освітні інституції, активно формував соборну українофільську концепцію побудови модерного суспільства, наполегливо працював як науковець і митець над створенням спільної загальноукраїнської «мовної батьківщини».
Отож, безперечно, що Франко випускник нашого факультету, його філологічні студентські студії відбувались на кафедрі, яка зараз носить ім’я його учня і засновника наукового франкознавства як літературознавчої наукової галузі Михайла Возняка.
Звісно, що створена в середині ХІХ ст. кафедра української словесності є праматір’ю всіх українознавчих кафедр сучасного філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а не тільки нашої. На початках, а підрозділ було створено розпорядженням міністерства віровизнань і освіти від 19 грудня 1848 року, кафедру представляв один із славетної «Руської трійці» (Руслан, Ярослав, Далібор) – Яків Головацький.
«Судилося нам остатніми бути», – писав він разом із побратимами в «Русалці Дністровій» про українських романтиків і національне самоусвідомлення, а на кафедрі був він піонером наукового університетського літературознавства і мовознавства. Неоднозначною є його кафедральна спадщина – потужний початок, але стагнація у 1860-х. Керував Головацький кафедрою до 1867 року.
По-справжньому кафедру української словесності сформував як наукову інституцію упродовж 1867–1894 рр. Омелян Огоновський – український педагог, історик літератури, літературний і театральний критик, мовознавець, громадсько-політичний діяч, письменник. На початку наукової кар’єри вважався креатурою Я. Головацького, на той час діяча вже москвофільської орієнтації, однак зразу ж позиціонував себе як проукраїнського, народовського діяча. У 1871–1872 виконував обов’язки декана філософського відділу і першим виголосив інавгураційну промову у Львівському університеті не німецькою, а слов’янською (українською) мовою. Це був виступ із лінгвістичним дослідженням під назвою «Короткий погляд на історію язиків слов’янських, особливо ж на історію язика руського». За результатами загального голосування мав бути першим головою товариства «Просвіта» (08.12.1868), однак відмовився й обіймав цю посаду із 31.05.1877 до останніх днів життя. Стояв біля джерел Наукового товариства імені Тараса Шевченка і був багатолітнім керівником його філологічної секції. Став засновником та діяльним учасником «Руського товариства педагогічного» (потім – «Рідна школа»), утвореного спочатку як філія товариства «Просвіта».
Першочергового значення Ом. Огоновський надавав педагогічній діяльності. Студії очільника кафедри української словесності над історією української літератури, мовознавчі праці, хрестоматії, підручники поставали з конспектів його лекцій, адже йому довелось буквально творити першу кафедру української словесності – Я. Головацький, після оптимістичного початку наприкінці 1840-х, цілковито занедбав викладацьку й наукову працю. Слухачами професора в університеті у різний час були І. Франко, О. Брюкнер, О. Колесса, О. Макарушка, М. Павлик, Р. Заклинський, О. Маковей, І. Копач і багато інших відомих філологів, які брали участь у роботі першого семінару української філології у Львівському університеті, що його заснував та провадив їхній викладач. Огоновський – один із перших дослідників «Слова о полку Ігоревім» у Галичині (здійснив прозовий переклад з коментарями), творчості Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка.
Також працював у жанрі театральної рецензії. Найбільш вагомим здобутком Омеляна Огоновського є перший цілісний корпус історії української літератури (І–ІV частини у шести томах. Львів,1887–1894), в основу якого покладена національна концепція розвитку культури, що викликало різко негативну реакцію російської шовіністичної критики та стало предметом дискусії багатьох знаних європейських філологів.
Як зазначено повище, 22 березня 1895 р. зробив спробу посісти місце на кафедрі Іван Франко. Він прочитав габілітаційну лекцію на тему «Поема Т. Шевченка „Наймичка”», що отримала високі оцінки у наукових колах Львова. Суспільно-політичні обставини, активна українська національна позиція видатного вченого спричинили те, що австрійська адміністрація його кандидатури не затвердила. Кафедру посів Олександр Колесса.
З 1899 по 1939 рр. кафедрою керує Кирило Студинський.
Під його «булавою» сформувалось ціле покоління українських науковців-філологів: Леонід Білецький, Микола Пушкар, Іван Брик, Михайло Возняк, Ярослав Гординський, Михайло Галущинський, Микола Матіїв-Мельник, Михайло Тершаковець, Юліан Чайківський, Кость Кисілевський та ін.
Один із них – Михайло Возняк – 19 жовтня 1939 року очолив кафедру.
З «подачі» одного з найвидатніших учнів Возняка – Івана Денисюка, автора й емоційних, й аналітичних спогадів про патрона нашої кафедри «Академік з легенди», упізнаваною стала інша образотворча метафора: «УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛІГЕНТ СТАРОЇ ДАТИ». Можна і треба говорити про мовознавчу і фольклористичну діяльність Михайла Возняка, про історика української журналістики, дослідника українського підручника з літератури і мови, педагога-методиста і завідувача кафедри, наукового керівника й очільника літературознавчої ґенерації чи наукової школи, громадського та національного діяча, який вивчав також культурні взаємини слов’янських народів, цікавився історією козаччини.
Однак, безперечно, основні здобутки залишив Возняк у царині вивчення літератури. І вже тут виокремлюємо чотири основні наукові простороні: дослідження давньої української літератури і фольклору, історія літератури, шашкевичезнавство, франкознавство. Звернувшись до останньої, визначеної вище, але основної «домени» в науковій спадщині Возняка – франкознавства, слід зазначити, що Іван Денисюк ще у 1990 році так писав про свого учителя:
«Дослідженню спадщини великого Каменяра М. Возняк присвятив до півтори сотні праць, найбільше за кількістю франкознавців свого часу. Це була якась четверта частина наукового доробку вченого. М. Возняк першим ужив термін “франкознавство” і накреслив його орієнтири на широку скалу і сам працював у цій галузі перманентно, систематично і невтомно, виходячи з конкретно-історичних умов, стану науки й потенціалу матеріалу, що його знав і розумів так глибинно, як жоден інший учений – його ровесник» [ст. «М. Возняк – фундатор українського франкознавства»].
Найкращим спадком академіка є сотні наукових текстів, а також учні, що їх він виховав через навчання в аспірантурі, особисті контакти. До «возняківської» школи передовсім належать Іван Денисюк, Михайло Нечиталюк, Іван Дорошенко, Володимир Здоровега, Андрій Скоць, Ігор Моторнюк, Олексій Мороз, Марія Деркач, Іван Сірак, Марія Вальо, Роман Головин, Мирослав Мороз…
До середнього покоління з «возняківської кузні» вже Іван Денисюк зараховував Ларису Бондар, Михайла Гнатюка, Ярославу Мельник, Валерія Корнійчука (усі професори!), а ще б варто назвати знану медієвістку, теж професорку, Богдану Крису;
ну і вже, на жаль, не надто молодих «молодих духів» (ця метафора все того ж Професора-«Характерника» – Івана Денисюка) франкознавства – Тараса Пастуха, Миколу Легкого, Ростислава Чопика, Богдана Тихолоза.
І цей перелік «ковалів» франкознавства і медієвістики можна продовжувати дуже довго, щороку він поповнюється новими цікавими іменами, підтримуючи зв’язок поколінь, адже одним із основних пріоритетів кафедри української літератури ім. академіка М. Возняка є комплексне дослідження творчої і наукової спадщини Івана Франка зі сучасних теоретико-методологічних позицій. Сам Возняк започаткував збірник «Іван Франко. Статті і матеріали», брав активну участь у підготовці до друку 25-томного видання творів І. Франка. У післявоєнний період на кафедрі працювали Денис Лукіянович, Михайло Рудницький, Семен Шаховський.
Завідувачами в різний час були (після смерті академіка М. Возняка 1954 р.) Василь Лесик, Іван Дорошенко, Аркадій Халімончук, Леоніла Міщенко, Тарас Салига. Кафедра української літератури імені акад. Михайла Возняка дала кадрову основу для створеної в Університеті 1991 року кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси і створеної 2001 року кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства.
Кафедра української літератури імені акад. Михайла Возняка – провідна франкознавча кафедра в Україні. З 1988 року на базі кафедри діє Інститут франкознавства (директорка — Наталія Тихолоз, з 1996 року – Інститут літературознавчих студій (директор – … ). Крім франкознавчого, основними напрямками наукової роботи кафедри є медієвістика, дослідження «білих плям» в українській літературі, методика викладання української літератури в загальноосвітній та високій школах, сучасний літературний процес, історіографія літератури та інші літературознавчі галузі.
Запрошуємо всіх зацікавлених на наші інформаційні ресурси:
Facebook (https://www.facebook.com/profile.php?id=100070269248691&ref=bookmarks),
Instagram (https://www.instagram.com/ukr.lit.lnu/?utm_medium=copy_link).
Щодо ж освітнього кредо Франка, то дуже загально зазначимо, що він незаперечно належав до засновників та активних діячів українського «культурного націоналізму» (дефініція Д. Гатчінсона). Першою необхідною стадією українського націоналізму у його боротьбі із націоналізмами російським і польським закономірно були освітні цілі: боротьба за мову і літературу, видавництва, пресу, школу, а в умовах політичної лібералізації визначальною ставала боротьба за національну вищу освіту. Франкові, без сумніву, імпонував західний ліберальний тип автономного навчального закладу із присутніми академічними свободами. Стрижневу роль для розвитку України Франко вбачав в освіті і в формуванні прошарку національних інтелектуалів, які «по-європейськи» зуміли би взяти відповідальність за свою долю, а не узалежнювали минуле і майбутнє від зовнішніх чинників і процесів, віктимізуючи себе. Уже у 20-му столітті, зрілий Франко найбільше уваги надавав дослідженню цивілізаційного розламу між російською імперією і збірним образом ліберальної Європи як втіленням ідей німецької класичної філософії, французького та англійського парламентаризму, гуманістичних і соціалістичних поглядів. Мислитель у своїх текстах прагнув прищепити українцям окцидентальну ідентичність, а головним інструментом і засобом передусім вважав університетську освіту.